Розділ 13. Спокій, що має ім'я

Надя

Минає кілька тижнів. Про Олега — жодних звісток: він не з’являється тут і не намагається зі мною зв’язатися. Пам’ять повертається короткими спалахами. Я намагаюся скласти ці уламки докупи, але виходить погано.

Та попри все, мені тут добре. Я подружилася з бабусею Тонею. Ярослав поїхав тиждень тому й досі не повернувся, зате купив мені телефон і регулярно пише: питає, як я, як справи.

І мені навіть здається, що я до нього прив’язалася. З ним спокійно й добре. І так… я трохи сумую.

Сиджу в кімнаті з чашкою чаю й думаю про те, що буде далі. Ловлю себе на думці, що чекаю на його повідомлення. Не нав’язливо, без паніки — просто знаю, що воно буде. І коли телефон коротко вібрує, всередині стає тепліше. Дивно прив’язуватися до людини, про яку знаєш лише ім’я, професію й те, що в нього немає дівчини. Але, мабуть, справа не в кількості фактів, а у відчутті поруч із ним.

Ярослав нічого не вимагає й не тисне. Просто є. Питає, чи я поїла, чи не змерзла, чи добре спала. І в цьому «просто» — більше турботи, ніж у гучних словах.

Іноді мені стає страшно. А раптом, коли пам’ять повернеться повністю, разом із нею прийде й правда, яка все зруйнує? Раптом я стану для нього чужою?

Відганяю ці думки. Роблю ковток чаю, дивлюся у вікно й дозволяю собі ще трохи цієї тиші. Цього дому. Спокою. Відчуття, що хтось у світі про мене думає.

Цей спокій триває рівно до стуку у двері.

Не гучного — звичайного, впевненого. Я навіть не одразу розумію, чому серце підскакує так, ніби я чекала саме цього звуку. Бабуся Тоня йде відчиняти, а я завмираю посеред кімнати з чашкою в руках.

— Приїхав, — чую її голос, і ставлю чашку на столик та йду зустрічати гостя.

Ярослав стоїть на порозі — трохи втомлений, у темній куртці, з дорожньою сумкою через плече. Кілька секунд ми просто дивимося одне на одного. Ніяких гучних слів, ніяких обіймів. Але цього погляду достатньо, щоб я зрозуміла: він радий мене бачити.

— Привіт, — каже Ярослав тихо.

— Привіт, — відповідаю і сама дивуюся, як легко це слово лягає на язик.

Бабуся Тоня тактовно зникає на кухні, залишаючи нас у тиші.

Він дістає з сумки невелику коробку. Без стрічок та показної урочистості. Просто простягає мені.

— Це тобі.

Усередині — светр. М’який, теплий, трохи завеликий. Я торкаюся тканини й ловлю знайоме відчуття, ніби ця річ мала бути в мене давно.

— Щоб не мерзла, — додає чоловік так буденно, ніби це найочевидніша річ у світі.

Я накидаю светр на плечі. Він пахне дорогою й чимось дуже його. І в цю мить мене накриває дивне поєднання емоцій: спокій, вдячність і страх водночас. Бо так не дбають про випадкових людей.

Піднімаю на нього погляд. Ярослав стоїть зовсім близько, але не порушує меж. Просто чекає. Ніби дає мені час звикнути до його присутності, до цього светра на плечах, до думки, що він уже тут.

— Дякую, — кажу нарешті.

— Будь ласка, — усміхається. — Як ти тут? — питає Ярослав, дивлячись уважно, ніби намагається прочитати мене між рядків.

— Нормально, — відповідаю чесно настільки, наскільки можу. — Тут… добре.

Чоловік киває, наче й сам це знає.

— Я радий, — каже після паузи. — Я хвилювався.

Ці слова зачіпають глибше, ніж мали б. Стискаю край светра пальцями й раптом розумію: я звикла до нього. До його голосу. До його присутності, навіть коли він далеко.

— Ти надовго? — питаю, боячись почути відповідь.

— На кілька днів, — каже він. — Якщо ти не проти.

Я киваю швидше, ніж встигаю подумати.

— Не проти.

У куточках його губ з’являється ледь помітна усмішка. І в цю мить мені стає остаточно ясно: цей спокій уже не випадковий. Він має ім’я. І стоїть зараз просто переді мною.