Розділ 12. Тимчасовий дім

Дорога звужується. Асфальт змінюється на латки, потім на ґрунтівку. За вікном — поля, паркани, кілька будинків із городами. Я зменшую швидкість.

Зупиняюся біля невеликого приватного будинку з садом. Дерев’яний паркан, хвіртка трохи перекошена, у дворі — старий горіх.

— Ми вже приїхали, — кажу і виходжу з авто.

Надя повільно виходить слідом. Озирається. В повітрі пахне димом — хтось із сусідів топить грубку.

Хвіртка рипить. З ґанку виходить бабуся, витираючи руки об фартух.

— Ярославе? — придивляється. — А я думаю, хто це приїхав.

Її погляд одразу зупиняється на Наді. Без настороженості та зайвих слів.

— Заходь, дитино, — каже просто. — Холодно ж стояти.

Надя трохи ніяковіє, але слухняно заходить у дім.

Будинок всередині теплий. Пахне травами й чимось домашнім. Надя зупиняється в сінях, ніби звіряється з відчуттями.

— Ти можеш залишитись тут, — кажу. — День, два. Скільки буде потрібно.

Вона дивиться на мене.

— А якщо він шукатиме? — питає тихо.

— Хай шукає, — відповідаю рівно. — Ти не сама. І тебе є кому захистити. А по закону він тобі поки що ніхто.

Надя повільно киває. Не одразу — ніби перевіряє ці слова на правдивість. Потім зітхає, плечі трохи опускаються. Напруга відпускає.

Бабуся кличе її до столу, щось розповідає просте, домашнє — про пиріг, про дорогу, про погоду. Надя слухає, відповідає, навіть усміхається. Обережно, але вже по-справжньому.

Я виходжу у двір. Дістаю телефон.

Час зробити той дзвінок, який я відкладав занадто довго.

Зупиняюся на ґанку, щоб у хаті не було чути розмови. Тут тихо — лише вітер і десь далеко гавкає собака. Саме те, що треба, щоб думати тверезо.

Дістаю телефон, переглядаю контакти. Зітхаю.

По імені знайти людину — майже нереально. Особливо якщо це не справжнє ім’я. А я майже впевнений: Олег — не той, ким він називається.

Занадто чисто. Так не буває випадково.

Набираю номер.

— Привіт, — кажу тихо. — Мені потрібна допомога. Є людина, про яку знаю тільки ім’я і жінку, з якою він був пов’язаний. Є підозра, що ім’я не справжнє.

Коротка пауза на тому кінці.

— Фото є? — питають.

— Буде, — відповідаю. — І ще одна річ… він дуже не хоче, щоб вона щось згадала.

Цього достатньо.

— Добре, — чую у відповідь. — Подивимось, що можна зробити. Але швидко не обіцяю.

— Мені не швидко треба, — кажу чесно. — Мені — точно.

Завершую дзвінок і ще кілька секунд стою, дивлячись у двір.

І в цю мить я остаточно розумію: навіть якщо в Олега інше ім’я, інше минуле й десяток масок — йому не вдасться стерти все.

Бо Надя вже почала згадувати не головою. Вона згадує тілом. Страхом. Інстинктом.

А від цього не сховаєшся жодним фальшивим паспортом.

Від авторки: Оновлення відбуватимуться через день, дуже вибачаюся, але частіше ніяк не виходить. Дякую за вашу підтримку ❤️☺️