Розділ 11. Незнайомець, який рятує

Ярослав

Ми від’їжджаємо на кілька кварталів. Я не поспішаю. Даю їй час просто дихати. Надя сидить мовчки, дивиться у вікно, але я бачу — вона не тут.

— Ти в порядку? — питаю нарешті.

Дівчина киває, але не дивиться на мене.

— Я не знаю, чи правильно зробила, — каже тихо. — Але я знала, що не можу залишитись.

— Ти зробила все правильно, — відповідаю спокійно.

Кілька хвилин їдемо мовчки.

— Я не знаю про нього багато, — кажу чесно. — Одразу, щоб ти не думала, ніби в мене є всі відповіді.

Надя повертається до мене.

— Але щось ти знаєш, — каже вона.

— Я знаю лише те, що не сходиться, — відповідаю. — Його ім’я з’являється в документах кілька років тому. До того — порожньо. Ні навчання, ні роботи, ні слідів. Наче людини не існувало.

Дівчина хмуриться.

— Може, він просто не світиться в соцмережах?

— Може, — погоджуюсь. — Але не тоді, коли йдеться про фінанси, оренду, угоди. Там сліди завжди є. А тут — майже чисто.

Я зупиняю авто на світлофорі й дивлюся на неї.

— Це не доказ, Надю. Я не можу сказати, що він злочинець. Але можу сказати інше: він дуже не хоче, щоб ти щось згадала.

Вона ковтає.

— Я відчуваю це, — каже тихо. — Коли він поруч… мені ніби тісно.

Киваю.

— І ще одне, — додаю після паузи. — Ти маєш право нічого не вирішувати зараз. Ні про нього. Ні про себе. Ні про минуле.

— А якщо я згадаю щось погане? — питає вона, дивлячись просто перед собою.

— Тоді ми з цим розберемось, — відповідаю рівно. — Але тільки тоді, коли ти будеш готова. Не він. Не я. Ти.

Світлофор перемикається. Я рушаю.

Надя повільно видихає і вперше за весь час трохи розслабляє плечі.

— Я рада, що ти не тиснеш, — каже вона.

— Я пообіцяв пильнувати, — відповідаю. — А не вирішувати за тебе.

Дівчина киває.

Кілька хвилин їдемо мовчки. Місто за вікном живе своїм життям — люди, машини, світлофори. А в салоні тиша інша. Зосереджена.

— Куди ми їдемо? — питає Надя.

— Туди, де ти вже була, — відповідаю одразу. — До моєї бабусі.

Вона коротко киває. Без заперечень. І без страху.

— Він точно не відступиться, — каже раптом. — Я бачила це в його очах.

— Я знаю, — відповідаю. — Саме тому ти зараз не одна.

Надя стискає пальці на колінах.

— Я боюся, що він скаже, ніби я вигадую. Ніби я хвора.

— Він уже це робить, — кажу спокійно. — Просто іншими словами.

Дівчина мовчить, але я бачу — кожне слово лягає точно.

— Слухай мене уважно, — продовжую. — Я не буду нічого доводити замість тебе. І не буду тягнути тебе в поліцію чи до адвокатів. Поки ти сама цього не захочеш.

— А якщо я ніколи не захочу? — питає тихо.

— Тоді ми просто будемо жити далі, — відповідаю. — Крок за кроком. Без нього.

Надя повертається до мене. Вперше за весь час дивиться прямо.

— А ти? — питає. — Чому ти взагалі цим займаєшся?

Я на секунду замовкаю. Кажу правду, але ту, що не тисне.

— Бо ти втекла в ліс не від щастя, — відповідаю. — І бо я не люблю, коли людей намагаються тримати там, де їм страшно.

Вона слухає уважно.

— І все ж… — додає після паузи. — У тебе ж є своє життя. Сім’я. Дівчина, наприклад?

— Дівчини в мене немає, — відповідаю спокійно. — Ми розійшлися нещодавно.

Вона трохи нахиляє голову, оцінюючи.

— Тобі не шкода часу на… мене?

— Ні. Коли людина потребує допомоги, час — не питання. І, чесно, ти зараз важливіша за будь-які плани чи зручності.

Надя ледь усміхається. Слабо, майже несміливо, але щиро.

— Дякую… ніколи не думала, що мене врятує незнайомець.

Я киваю, не відводячи погляду.

— Мабуть, інколи незнайомці роблять те, на що знайомі не наважуються.

Дівчина тихо сміється, і в цій маленькій усмішці є щось тепле — ніби перший крихкий промінь довіри.