Врятована незнайомцем

Розділ 10. Вибір

Виходжу з кав’ярні, і вже через двадцять хвилин до мене під’їжджає чорне авто. Дверцята відчиняються, і з машини швидко виходить Ярослав.

— Надю!

Я посміхаюся й роблю крок до авто, але раптом відчуваю різкий хват за руку. Оглядаюся — Олег.

— А куди це ти зібралася, дорогенька? — його голос спокійний, але очі палають.

Його пальці стискають зап’ястя занадто міцно. Я мовчу.

— Відпусти її, — каже Ярослав.

Олег переводить на нього погляд. Повільно. Ніби зважує.

— Знову ти, — без емоцій. — Я вдячний за допомогу. Але далі — не твоя справа.

Тон чоловіка лякає. Я висмикую руку й стаю ближче до Ярослава.

— У нас через тиждень весілля, Надю, — продовжує Олег тим самим рівним тоном. — Тобі не варто влаштовувати сцени.

— А чим ти доведеш, що ти мій наречений? У мене навіть каблучки на пальці немає.

Він завмирає. На мить. А потім усміхається — холодно.

— Ти просто розгублена. Це мине.

Олег робить крок уперед, голос стає різкішим:

— А каблучка ось вона. Ти схудла, вона стала завелика, ми возили її підправляти.

Він засовує руку в кишеню куртки й дістає кільце. Тримає його між пальцями, ніби щось очевидне.

Я дивлюся на прикрасу. Усередині щось здригнулося — короткий, ледь помітний поштовх. Мить — і я бачу себе в минулому, як розлючено кинула обручку в Олега.

Моргаю. Образ швидко зникає, залишаючи дивне, холодне відчуття всередині.

— Я… — починаю і замовкаю.

Серце б’ється швидше. Я знову дивлюся на каблучку, і від цього стає не по собі.

— Я не пам’ятаю, щоб її носила, — кажу нарешті.

Олег напружується. Ледь помітно.

— Звісно, але це тимчасово, — відповідає він надто швидко.

Я мовчу.

Але чомусь точно знаю: якщо тоді я її зняла — не просто так.

Дивлюся йому прямо в очі, стискаючи в руках куртку.

— Олеже, я хоч і втратила пам’ять, але не дурна. Я знаю, кому можна довіряти, а кому — ні.

Чоловік стискає кулаки, обличчя червоніє:

— Ти ж про нього нічого не знаєш!