Розділ 9. В очікуванні порятунку

Я лишаюсь сидіти на дивані, поки Олег зникає на кухні. Чую, як дзенькає чашка, як шумить вода. Побутові звуки. Правильні. Заспокійливі — мали б бути.

Але не стають.

Повільно оглядаю кімнату. Картини на стінах — абстрактні, без настрою. Ні радості, ні болю. Наче хтось спеціально обирав те, що не чіпляє. Полички порожніші, ніж мають бути в людини, яка тут «жила майже рік».

Підводжусь і починаю ходити квартирою. Не нишком — просто обережно. Наче боюся розбудити щось, що тут спить.

Спальня. Велике ліжко, застелене надто ідеально. Жодної складки. Ніби на ньому ніхто не спав. Або спали — але не я. На тумбочці рамка з фото. Я і Олег. Усміхаємось. Занадто правильно. Я дивлюсь на своє обличчя — гарне, спокійне, але… нещасливе.

Торкатися фото не хочу.

На дзеркалі в шафі ловлю власне відображення. Обличчя втомлене, очі насторожені. Я виглядаю як людина, яка прокинулася в чужому житті й намагається не показати, що їй страшно.

Раптом — короткий спалах. Не образ. Відчуття.

Тісно. Повітря не вистачає. І голос Олега, різкий:

«Надю, ти знову все ускладнюєш».

Я здригаюся й роблю крок назад. Серце б’ється швидко, аж у вухах дзвенить.

— Все добре? — голос Олега лунає з-за спини.

Я різко обертаюся.

— Так, — відповідаю надто швидко. — Просто… втомилась.

Він уважно дивиться на мене. Не співчутливо. Перевіряє.

— Тобі треба відпочити, — каже м’яко. — Я зробив чай. Як ти любиш.

— А як я люблю? — питаю тихо.

Чоловік завмирає на секунду. Лише на одну. Але я її помічаю.

— З мелісою, — каже. — І без цукру.

Я киваю.

Може, це правда. А може — добре вивчена версія.

— Олеже, — кажу обережно. — А ми були щасливі?

Він усміхається. Надто швидко.

— Звісно.

— Тоді чому я до тебе нічого не відчуваю?

Посмішка зникає. Олег бере стілець та сідає навпроти, нахиляється ближче.

— Бо ти пережила сильний стрес. І втрату. Не змушуй себе. Я подбаю про тебе.

Знову ловлю те саме відчуття — тісноти. Наче я в якомусь замкненому просторі, з якого немає виходу.

— Добре, — кажу я. — Я спробую відпочити.

Він задоволено киває.

Коли залишаюся одна в спальні, лягаю на ліжко. Дивлюся в стелю. Слухаю, як чоловік ходить квартирою. Кроки. Пауза. Кроки знову.

Я дістаю з кишені штанів візитку. Пом’яту. Теплу від долоні.

Ярослав.

Я не знаю, чому зберегла її. Але знаю одне: якщо я щось згадаю, і дізнаюся  — він буде першим, кому я подзвоню.

Стискаю візитку так, ніби вона може зникнути. Картон ріже палець — і це добре. Біль заземлює. Нагадує, що я тут. Що це не сон.

За дверима знову чути кроки. Олег зупиняється. Не одразу йде далі. Стоїть. Слухає. Я затамовую подих, сама не знаю навіщо.

Потім кроки віддаляються. Я видихаю. Закриваю очі, але замість темряви — ще один спалах. Короткий, уривчастий.

Документи. Стіл. Чужі руки, що пересувають папери.

І мій голос втомлений голос.  

«Це моє. Ви не маєте права».

У грудях стискає так, що я мимоволі сідаю. Серце гупає, як після бігу. Це не спогад — радше тінь. Але тінь із кігтями.

Я встаю й тихо підходжу до дверей. Відчиняю — на щілину.

Олег у вітальні. Стоїть спиною до мене, говорить по телефону.

— Так, усе під контролем…

Пауза.

— Ні, вона поки нічого не пам’ятає.

Ще пауза.

— Я ж сказав — не тисни. Зараз головне, щоб вона була тут.

«Тут».

У мене холоне всередині.

Я беззвучно зачиняю двері й притуляюсь до них спиною. Тепер сумнів уже не туманний.

Повільно сідаю на ліжку й лише тепер усвідомлюю просту річ: у мене немає телефона.

Наче разом із пам’яттю зник і мій зв’язок зі світом.

Дивно — але паніки немає. Є холодна настороженість. Така, коли розум працює чітко, майже сухо.

Олег говорить по телефону на кухні. Його голос спокійний, упевнений. Час від часу сміється. Наче все під контролем.

І це ще більше насторожує.

Я не вийду до нього. Не попрошу. Не поставлю зайвих питань.

Він не має знати, що я хочу комусь зателефонувати. Тим паче — Ярославу.

Лягаю назад, закриваю очі. Роблю вигляд, що втомлена. Що приймаю цю реальність такою, якою чоловік її мені показує.

***

Наступного ранку прокидаюся рано. За вікном сіре місто живе своїм життям. Я слухаю, як Олег збирається — ключі, куртка.