Розділ 8. Квартира без спогадів

Надя

Машина їде плавно. Надто плавно, щоб я почувалася спокійно.

Олег за кермом мовчить. І я мовчу. У салоні тихо, лише шурхіт шин і рівне гудіння двигуна. Він час від часу кидає на мене погляд — ніби перевіряє, чи я нікуди не зникла.

Я дивлюся у вікно. Місто пропливає повз, але не чіпляється за пам’ять. Усе чуже.

— Ти як? — питає нарешті.

— Нормально, — відповідаю автоматично.

Він киває, приймає цю відповідь без уточнень. Наче й не чекав правди.

Я стискаю пальцями край куртки. У голові — порожньо й шумно водночас. Лікарка говорила правильні речі. Безпечно. Знайоме середовище. Людина, якій я довіряю.

От тільки… я не впевнена, що довіряю.

Перед очима на мить спливає інший погляд. Спокійний. Уважний. Той, що не тисне й не тягне за собою. Ярослав.

— Ти пам’ятаєш щось? — обережно питає Олег.

Я хитаю головою.

— Поки ні.

Він знову киває, але цього разу з якоюсь підозрілою посмішкою. Машина звертає з головної дороги. Я напружуюсь.

— Куди ми? — питаю.

— Додому, — відповідає він занадто швидко. — Тобто… до нас.

До нас.

Я дивлюся на темні дерева обабіч дороги. Вони миготять, зливаються в суцільну стіну. У грудях щось стискається.

Я поїхала з людиною, яку маю знати.

Але чомусь найбільше довіряю тому, хто лишився в лікарні.

І це лякає більше, ніж порожнеча в голові.

Ми заїжджаємо у двір багатоповерхівки. Сірої, звичайної. Просто будинок, яких сотні.

— Тут, — каже Олег, вимикаючи двигун. — Ти тут жила.

Я дивлюся на вікна. Випадкові. Чужі. Жодне не відгукується.

— Давно? — питаю.

— Майже рік, — відповідає швидко.

Нас зустрічає квартира на третьому поверсі. Двокімнатна. Акуратна.

— Я намагався нічого не міняти, — каже Олег, відчиняючи двері. — Щоб тобі було легше згадати.

Легше згадати, що саме?

Я заходжу. Пахне побутом і… не мною. Немає жодної дрібниці, яка кричала б: це твоє. Одяг у шафі — мій розмір, але чужий на дотик. Косметика — дорога, але без слідів використання. Ніби все купили вчора.

— Ти любила порядок, — продовжує Олег. — І тишу.

Я проводжу пальцем по підвіконню. Пилу майже нема.

— А сусіди? — питаю. — Друзі? Батьки?

Він знизує плечима.

— Ти була не дуже… соціальна. Після смерті батьків.

— І, що я жила тут сама? — уточнюю.

— Я часто залишався з тобою, — каже.

Я киваю, хоча нічого не розумію.

Сідаю на край дивана. Він не проминається. Новий.

— Олеже, — кажу повільно. — А якщо я не хочу тут залишатись?

Чоловік напружується. Ледь помітно, але я вловлюю.

— Це найкраще місце для тебе зараз, — м’яко відповідає. — Тут безпечно. Спокійно. І лікарка радить не змінювати обстановку.

Лікарка. Знову вона.

— А якщо я щось згадаю? — питаю.

Кілька секунд тиші. Занадто довгих.

— Не треба поспішати, — каже він нарешті. — Пам’ять — річ підступна. Можна нашкодити собі.

Я підводжу погляд.

— Чим?

— Просто не поспішай, дай організму адаптуватися.

Я відвертаюсь до вікна. Унизу хтось вигулює собаку. Чуже життя триває.

А в мені вперше з’являється чітке, холодне відчуття: мені показують лише ту частину правди, яка комусь зручна.

І ця квартира — не мій дім. Це місце очікування.

Або місце, де я маю нічого не згадати.