Розділ 7. Коли щось не сходиться

Ярослав

Я не дивлюся на Олега довго. Мені вистачає кількох секунд, щоб зрозуміти — він мені не подобається. Не тому, що назвався нареченим. І навіть не тому, що забирає Надю з собою.

Погляд у нього… хижий. Занадто уважний. Наче він не радіє, що знайшов її, а боїться втратити контроль. Я стискаю щелепу, але назовні — спокій. Злість у мені тиха, зібрана. Така, що не кричить, а запам’ятовує.

Де ти взявся?

Учора в лісі тебе не було. А тепер раптом з’являєшся тут, у стерильному коридорі, з правильними словами і готовими відповідями. 

— Я все організую, — каже Олег лікарці, вже майже діловим тоном. — Дякую вам.

Він поводиться так, ніби все вирішено. Ніби Надя — пункт у списку справ.

Я ловлю її погляд. Дівчина тримається, але бачу — всередині крихко. Вона погодилась не тому, що впевнена. А тому, що більше нема за що вхопитися.

— Якщо щось піде не так, — кажу спокійно, дивлячись на неї, а не на нього, — дзвони одразу. У будь-який час.

Надя стискає в пальцях мою візитку. Маленький жест, але мені цього достатньо.

— Я подзвоню, — тихо відповідає.

Олег киває, але його погляд ковзає по мені холодно, оцінююче.

Запам’ятай мене, — читається в його очах. Я — той, хто має бути поруч.

Коли вони йдуть, коридор раптом здається порожнім. Я ще кілька секунд стою на місці, слухаю власне дихання. У голові крутиться одна думка, настирлива, як скалка:

Вона втекла в ліс не просто так.

І якщо її пам’ять мовчить — значить, хтось дуже не хотів, щоб Надя згадала.

Повільно видихаю й ховаю руки в кишені.

Виходжу з лікарні останнім. Холодне повітря ріже легені — після стерильного тепла це навіть приємно. Трохи приводить до тями. На парковці бачу, як Олег відчиняє Наді дверцята авто. Обережно. Правильно. 

Вона сідає, але перед тим на мить озирається. Наші погляди перетинаються. Коротко. Мовчки. Я киваю — не прощавай, а я тут. Дівчина відповідає так само.

Машина рушає.

Стою, поки автомобіль не зникає за поворотом. Лише тоді дозволяю собі стиснути кулаки.

— Бляха… — тихо видихаю.

Все в цій історії складається надто гладко. Амнезія. Ліс. «Наречений», який з’являється в потрібний момент і говорить правильні речі. І лікарка, яка радить «знайоме середовище». Занадто зручно для когось одного.

Я сідаю в авто, але не заводжу двигун одразу. Дістаю телефон.

Треба перевірити цього Олега.

Хто він. Чим займається. Де був увечері, коли Надя опинилася в лісі. І головне — чому вона там опинилася.

Згадую її погляд у коридорі. Не закоханий. Не теплий. Насторожений. Так дивляться не на людину, яку любиш. Так дивляться на того, кого боїшся роздратувати.

— Я ж обіцяв, — бурмочу сам до себе. — Пильнувати.

Заводжу авто й виїжджаю з парковки. Дорога назад довша, ніж зранку. Але думки вже чіткі.

І якщо Надя поїхала в минуле, яке може бути небезпечним — значить, хтось має залишитися в теперішньому й тримати ситуацію під контролем.

Навіть якщо їй про це знати не обов’язково.