Розділ 6. Між двома берегами

Дорога до міста здається довшою, ніж є насправді. Я сиджу на задньому сидінні, дивлюся у вікно й ловлю відбиття власного обличчя в склі.

Ярослав мовчить, але я відчуваю його присутність. Спокійну. Стійку. Таку, що не тисне. Бабуся лишилася вдома — сказала, що лікарні вона не любить, а от молитися вміє краще за будь-які аналізи.

Будівля приватної лікарні зустрічає холодним світлом і запахом антисептика. Усередині все надто біле, надто гучне. Люди ходять, розмовляють, сміються — ніби нічого не сталося.

Сиджу в коридорі, тримаючи в руках направлення. Пальці зводить від напруги. Ярослав поруч, але не надто близько. Він ніби знає, де межа.

І тоді я відчуваю це.

Погляд.

Піднімаю очі — чоловік стоїть за кілька метрів. Високий, у темному пальті. Він дивиться так, ніби побачив привида. Ні — ніби знайшов загублене.

— Надю… — каже він тихо, але впевнено.

Серце різко б’ється. Але з його вуст воно звучить інакше. Глибше. Небезпечніше.

Ярослав напружується. Я відчуваю це краще, ніж бачу.

— Надю, це ти… — чоловік підходить ближче, зупиняється. Не торкається. — Боже… я вже думав…

— Ви… хто? — мій голос тихий, але рівний. Я сама дивуюся.

Він моргає, ніби отримує ляпас.

— Я… — ковтає. — Я твій наречений.

Пауза.

— Мене звати Олег.

Слово наречений не викликає нічого. Ні тепла. Ні спогаду. Порожнеча. Але водночас — дивне стискання всередині, наче тіло щось пам’ятає, а я — ні.

— Вона втратила пам’ять, — спокійно каже Ярослав. — Повністю.

Олег переводить на нього погляд. В очах — роздратування, підозра.

— А ти хто такий?

— Людина, яка знайшла її в лісі, — відповідає Ярослав без підвищення тону. — І привіз до лікарні.

Дивлюся між ними, як між двома берегами. Один — хороший і безпечний. Другий — підозрілий, але єдиний, що веде в минуле.

— Якщо ти мій наречений, — кажу повільно. — Скажи, яка я.

Олег розгублюється. Це триває лише мить — але я її ловлю.

— Ти… — він зітхає. — Ти вперта. Не любиш солодку каву. А ще постійно свариш мене, коли виносу сміття після шостої.

Я не знаю, вірити йому чи ні. Але знаю одне: Олег— єдина людина тут, яка знає мене до лісу.

І від цього стає по-справжньому страшно.

Я відчуваю, як у грудях щось здригається — не спогад, ні. Радше відлуння. Тінь того, що колись було.

— Вона зараз іде на обстеження, — каже Ярослав рівно, ніби ставить крапку. — МРТ. Потім поговорите.

Медична працівниця виглядає з кабінету говорить формальне:

— Наступний.

Я підводжуся. На секунду вагаюся, дивлюся на Ярослава. Він ловить мій погляд і ледь помітно киває. Не як наказ — як опора.

— Я почекаю, — додає Олег швидко. — Скільки треба.

Коридор повільно ковтає мене. Кабінет холодний, апарат великий і безликий. Мене кладуть, фіксують голову, просять не рухатися. Шум починається раптово — глухий, монотонний. Я заплющую очі.

І раптом — не картинка. Відчуття.

Чиясь рука на моєму зап’ясті. Стиснення. Не ніжне. І голос — жіночий. Холодний. Знайомий. Від нього нудить.

Я різко вдихаю, але апарат не дозволяє рухатися. Серце калатає, пальці холонуть. Я не бачу обличчя, не чую слів — тільки огиду й страх, що накриває хвилею.

— Все добре, — каже медпрацівниця десь збоку. — Залишилось трохи. Дихайте рівно.

«Трохи» тягнеться вічністю.

Коли все закінчується, я виходжу з кабінету бліда, з ватяними ногами. Ярослав одразу поруч. Не торкається, але його плече — на відстані долоні.

— Все нормально? — тихо питає.

Я киваю. Брехня. Але сил на правду немає.

Олег підходить обережно.

— Що сказали?

Я мовчу. Коридор гуде — кроки, голоси, дзенькіт металу. Час тягнеться дивно: то біжить, то зупиняється. Я стискаю руки на колінах і ловлю себе на тому, що дивлюся не на Олега, а на Ярослава.

Він стоїть трохи осторонь, сперся плечем об стіну. Спокійний зовні. Але я відчуваю — в ньому напругу. Чоловік дивиться не на мене. На Олега. І в тому погляді немає довіри.

Олег, навпаки, намагається бути ближче. Занадто. Його присутність тисне, хоча він нічого не робить. Просто сидить і чекає.

Двері нарешті відчиняються.

Лікарка виходить із папкою в руках.
Простягує знімок і висновок.

— З точки зору МРТ усе в межах норми. Проблема, швидше за все, не в самому мозку, а в реакції на стрес.
Таке буває. Пам’ять може повернутися. Частково. А може — не одразу. Тут усе дуже індивідуально.

Вона говорить про спокій, спостереження, консультацію невролога й психотерапевта. Я чую окремі слова, але не сенс.