Розділ 5. Перший спогад

Коли у двері стукають, я здригаюся раніше, ніж встигаю це усвідомити. Просто звук — короткий, упевнений. Але всередині щось різко стискається, ніби організм знає більше за мене.

— Це лікарка, — каже Ярослав і йде відчиняти.

Я сідаю рівніше, стискаю пальці на колінах. Серце починає битися швидше — без причини, пояснень.

Рудоволоса жінка в білому халаті заходить до кімнати з медичною сумкою. І світла раптом стає менше. 
Звичайна жінка. Охайна. Зібрана.
Нічого загрозливого. Абсолютно нічого. Але мені стає холодно.

Я не знаю її. Я впевнена, що не знаю. Та водночас… ні.

Не так.

Лікарка дивиться на мене — уважно, трохи довше, ніж потрібно. І в цю мить щось боляче сіпається під ребрами. Не спогад. Відчуття. Гірке, липке, як присмак зради, якого ти ще не можеш назвати, але вже ненавидиш.

— Доброго дня, — каже вона м’яко. — Я Елеонора, лікарка.

Жінка підходить ближче, і повітря між нами стає важким. Мені хочеться відсунутися, схрестити руки, сховатися — але я змушую себе сидіти спокійно. Я ж не маленька. Я доросла жінка. Просто… щось не так.

— Як ви себе почуваєте? — запитує вона.

— Нормально, — відповідаю занадто швидко.

Її погляд ковзає по моєму обличчю, ніби жінка шукає в ньому щось конкретне. І я раптом відчуваю сором. Без причини. Без спогаду. Просто — сором і злість впереміш.

Ярослав стоїть трохи осторонь, спокійний, уважний. Він не помічає. І це чомусь болить ще більше.

Опускаю очі й ловлю себе на дивній думці: я їй не довіряю.

Не знаю чому. Не пам’ятаю за що. Але кожна клітина тіла наполягає на своєму — від цієї жінки колись було дуже боляче.

І найгірше — я не знаю, чому.

Лікарка працює швидко й чітко. Слухає серце, перевіряє зіниці, просить підняти руку, потім іншу. Я виконую все слухняно, але ловлю себе на тому, що постійно стежу за її руками.

— Болить? — питає, трохи натискаючи біля скроні.

— Ні, — відповідаю. І майже одразу додаю: — Тобто… трохи.

Вона киває, ніби чекала саме цього. Робить нотатки, зосереджена, відсторонена. Це навіть дратує — наче мої відчуття для неї неважливі, лише для галочки.

Ярослав стоїть біля дверей, руки схрещені, уважний. Його присутність тримає мене на плаву.

Лікарка відходить на крок, дивиться спершу на мене, потім на нього.

— Загалом стан стабільний, — каже рівно. — Але з огляду на повну ретроградну амнезію, — продовжує вона. — Дівчина втратили спогади про своє життя до травми. Не фрагменти. Не окремі події. Усе.

Слова лягають важко, одне за одним.

— Тобто… — я ковтаю. — Я не пам’ятаю нічого. І це… нормально?

— Це серйозно, — виправляє жінка. — Але не безнадійно. Пам’ять може повернутися — частково або повністю.

Ярослав робить крок ближче.

— Через удар? — питає він.

Лікарка коротко киває.

— Ймовірно. Але ми маємо виключити інші причини. Саме тому потрібна томографія. Потрібно переконатися, що немає внутрішніх ушкоджень, гематом чи змін, які не видно зовні.

Лікарка переводить погляд на Ярослава.

— Я зараз напишу ще ліки для покращення кровообігу мозку та вітаміни групи В і Магній В6.

— Добре, — каже Ярослав твердо. — Ми поїдемо в місто сьогодні і там все купимо.

Жінка киває, але перед тим як вийти, ще раз дивиться на мене — довго, уважно. І в цьому погляді є щось, від чого мені хочеться відвернутися.

Двері зачиняються.

Коли лікарка покидає будинок, я раптом відчуваю різкий холод уздовж хребта. Ніби хтось ковзнув пальцем по спині — швидко й небезпечно.

— Води… — кажу тихо, сама не розуміючи чому.

Ярослав одразу подає склянку. Роблю ковток — і в ту ж мить усе ламається.

Біле світло. Занадто яскраве.
Запах різких парфумів. Чоловік і жінка. Її  руки на його плечах.

«Ти ж сам розумієш, що вона нічого не дізнається…»

Жіночий голос. Той самий.

Мене накриває хвилею нудоти. Склянка ледь не випадає з рук.

— Надю?

Кліпаю, намагаюся зібрати кімнату назад по шматках. Стіни. Вікно. Його обличчя.

— Я… — дихання збивається. — Я щось бачила.

— Що саме?

Хитаю головою. Слова не складаються.

— Вона… — шепочу. — Лікарка. Вона… була там.

Чоловік напружується, але голос тримає рівним.

— Ти впевнена?

Я стискаю пальці в ковдру. Серце калатає так, ніби хоче втекти.

— Ні. — ковтаю. — Я не пам’ятаю. Але мені було… огидно і боляче, коли я її побачила. Ніби я вже колись так відчувала.

Він мовчить кілька секунд. Достатньо довго, щоб не злякати. І досить коротко, щоб я не залишилася з цим сама.