Розділ 4. Безпечно

Ярослав

Ранок холодний, туман ще стелиться над землею. Вдягаю куртку, шапку, перевіряю кишені на ключі та телефон. Бабуся вже на кухні готує сніданок, виходжу до лісу — туди, де знайшов її вчора.

Сніг скрипить під черевиками, повітря свіже й різке. Сонце пробивається крізь гілки, змушує мружитися. Проходжу кілька сотень кроків і зупиняюся. Оглядаю місце, де вона лежала. Пам’ять відтворює ледь помітний слід: куртка піднята, волосся розкидане, відбитки долонь на снігу…

Дивлюся довкола. Нічого дивного. Жодних чужих слідів, жодних пасток. Лише тиша лісу і слід, що веде до місця падіння.

Дивна спокійна сцена. Можливо, це й добре. Може, вона просто посковзнулася і впала. Але чому вона пішла в ліс? Захотіла по бути наодинці як я? Серце трохи заспокоюється, але тривога не зникає зовсім.

Відзначаю деталі, перевіряю напрямок, звідки вона йшла. І судячи з усього вона не місцева, адже в тій стороні приватна садиба для відпочинку з сім'єю. Добре розберуся з цим пізніше. Повертаюся до будинку. Двері трохи скриплять, коли заходжу. Бабуся вже накриває стіл для сніданку, очі уважні, але не ставить питань.

У кімнаті Надя ще спить, обличчям до вікна. Стою кілька секунд і спостерігаю. Дихання рівне, а серце моє досі б’ється швидко. Усередині розумію: навіть якщо нічого дивного нема, обов’язок — залишатися пильним. Лише так можу її захистити.

Надя

Прокидаюся повільно. Під ковдрою тепло, і є дивне відчуття безпеки. Голова гуде, думки плутаються, а пам’ять досі не повернулася.

Погляд ковзає по кімнаті. Світло м’яке, через вікно видно сніг і тіні дерев. Серце трохи завмирає: поруч немає того, хто вчора допоміг.

Відчуваю сухість у горлі. Піднімаюся на лікті, і чую тихі кроки. Він — Ярослав. Сідає на край ліжка, погляд спокійний і уважний. Без тиску, без питань — просто поряд.

— Добрий ранок, Надю, — тихо каже. — Сніданок майже готовий. Хочеш, щоб я приніс тобі його в ліжко?

Киваю, бо голос тремтить, а сил говорити мало. Його присутність — незнайома, але відчутно безпечна. Ніби він уже знає, що зі мною сталося, і цього достатньо, щоб не лякати.

Слухаю, як він тихо пересувається кімнатою. З коридору доноситься запах свіжого хліба і трав’яного чаю. Серце трохи заспокоюється.

Але думки все одно крутяться: чому я була в лісі? Чому нічого не пам’ятаю? І хто я, крім цього імені на обручці?

Поки Ярослав приносить їжу, намагаюся запам’ятати звук його кроків, ритм дихання. Можливо, це стане знаком, до якого можна буде прив’язати спогади.

Незнайомець тихо ставить тарілку з теплим супом на тумбочку. Він сідає поруч, але тримає невелику дистанцію, поважає мій простір.

— Їж потроху, — каже спокійно. — Ні поспіху, ні примусу.

Я беру ложку і роблю маленький ковток супу. Тепло розтікається по грудях. Легкий аромат спецій додає відчуття спокою.

— Як ти себе почуваєш? — питає він тихо, але уважно дивиться в очі.

— К...краще — шепочу я. Голос трохи тремтить. — Але досі нічого не пам'ятаю

Ярослав киває, ніби давно це передбачав.

— Добре. Не треба квапитися. Бабуся вже викликала лікарку, вона скоро має прийти.  

Я спостерігаю за ним. Чоловік не питає про подробиці, не намагається контролювати. Його спокій передається, і я відчуваю: можу трохи розслабитися.

— І… дякую, — тихо шепочу я, ковтаючи ковток супу.

Він легенько посміхається, коротко, майже непомітно, але в очах видно тепло.

— Добре, — каже Ярослав. — Головне, що ти жива. І поки я тут, тобі нічого не загрожує.

Мене накриває хвиля легкого полегшення. Незнайомець вчора став першим, хто не лякав, не ставив питань і не змушував відповідати. І це… дивно важливо.

Я трохи нахиляюся вперед, ковтаю ще ложку супу. І вперше за вчорашній день відчуваю, що можу хоча б на мить відпустити страх.

За вікном сонце вже поволі піднімається вище, і світло наповнює кімнату. Будинок мовчить, але його тиша більше не лякає — тепер вона наче частина цього дому, частина цієї безпеки. Серце трохи заспокоюється, але тривога не зникає зовсім.