Розділ 3. Дивний день

Ярослав

Вона тримає чашку обома руками, гріє пальці. Видно, що ще напружена, але вже не така налякана. І це добре. Значить, не дарма я лишився поруч.

— Якщо втомишся — лягай, — кажу спокійно. — Я буду неподалік. У сусідній кімнаті. Двері не зачиняю.

Дівчина мовчки киває. Очі уважні, ніби запам’ятовує кожне слово.

Підводжуся. На секунду подумки повертаюся до обручки, що досі весить в неї на шиї. Дивна річ. Може вона одружена? І зараз її шукає чоловік? Не хочу в це вірити.

— Завтра зранку піду в ліс, — додаю вже біля дверей. — Подивлюся місце, де тебе знайшов. Потім лікаря викличемо, він тебе огляне, і скаже, що з тобою.

— І ще, Надю… — ім’я зривається легко, без сумнівів. — Тобі тут нічого не загрожує. Це дім моєї бабусі. А значить — і твій, поки ти тут.

Дівчина дивиться на мене, і в цьому погляді вже не страх — швидше втома й розгубленість.

Виходжу з кімнати тихо, майже навшпиньки, і прикриваю двері, залишаючи вузьку смугу світла. Так спокійніше. Хай знає, що я поруч.

У коридорі зупиняюся. Просто стою кілька секунд, прислухаюся до дому — до його звичних нічних звуків. Я не збираюся нікуди йти. Навіть думки такої немає. Але ліс не відпускає. Картина, як вона лежала в снігу, знову стає перед очима.

— Ти чого тут завис? — бабусин голос лунає з кухні.

Повертаюся. Вона дивиться на мене уважно, ніби читає між рядків.

— Думаєш про ліс, — каже не питаючи.

— Думаю, — зізнаюся. — Хочу зранку піти, ще раз усе перевірити. Місце, сліди… Може, щось не так.

Бабуся уважно дивиться на мене й повільно киває.

— Так і треба. На свіжу голову все краще видно.

Вона підходить ближче й говорить уже тихіше, майже по-домашньому:

— А зараз іди до себе. Подзвони мамі Алісі. — Вона ж напевно хвилюється, — додає бабуся вже м’якше.

Я мовчки киваю. Звісно, хвилюється. Вона завжди такою була — навіть коли я давно не хлопчисько і сам за себе відповідаю.

Заходжу до сусідньої кімнати, прикриваю двері. Тут спокійніше. Сідаю на край ліжка, дістаю телефон. Кілька секунд просто дивлюся на екран, перш ніж натиснути виклик. Дивно, але в грудях стискає, ніби я знову підліток, який щось утнув.

— Ярику? — голос мами Аліси звучить одразу. Трохи втомлений, але теплий. — Ти де пропав? Я вже хотіла дзвонити.

— Все добре, мамо, — кажу швидко. — Я в бабусі. Просто… трохи затримався.

— Ти точно в порядку? — у голосі з’являється знайома нотка тривоги.

Кидаю погляд у бік коридору, де за тонкою стіною спить дівчина, знайдена посеред лісу. Чужа. І водночас уже не зовсім.

— Так, — відповідаю після паузи. — Просто день видався… дивний.

— Що значить «дивний», Ярику?

Я зітхаю й на мить заплющую очі. Знав же, що цим словом не відбудуся.

— Та нічого критичного, — намагаюся говорити спокійно. — Просто… випадок. Несподіваний.

— Який ще випадок? — тривога в її голосі вже не ховається. — Ти мене лякаєш.

Я мовчу кілька секунд, зважуючи. Сказати правду — значить пояснювати, заспокоювати, відповідати на сотню запитань. Зараз на це немає сил.

— Мамо, чесно, — кажу твердіше, але м’яко. — Я в безпеці. Ніхто не постраждав. Просто допоміг людині.

На тому кінці лінії знову пауза. Я майже бачу, як вона стискає губи — так вона робить, коли хоче наполягти, але стримується.

— Ти завжди так кажеш, — нарешті мовить. — «Все добре», а потім з’ясовується, що нічого не добре.

— Цього разу справді все під контролем, — відповідаю вже впевненіше. — Обіцяю.

Мама Аліса зітхає, довго.

— Добре. Але завтра зранку напишеш або подзвониш. Домовились?

— Домовились, — кажу без вагань.

— Добраніч, сину.

— Добраніч.

Я кладу телефон і ще кілька секунд тримаю його в руці. Потім підводжуся й виходжу в коридор. Зупиняюся, прислухаюся. Тихо. Значить, спить.

І тільки тепер розумію: день і справді був дивний. І, схоже, це лише початок.