Розділ 2. Ім'я на обручці

Надя

Першим з’являється світло. Різке, чуже. Я мружуся, намагаюся зрозуміти, де я і чому тіло таке важке. Голова гуде, мов після удару, а в скронях тисне. Під спиною щось м’яке, тепле. Не сніг. Не земля.

Намагаюся згадати хоч щось. Будь-що. І не можу. Усередині порожньо. Ніби все стерли.

Дивлюся в стелю. Чужу. Потім погляд ковзає — і бачу його.

Чоловік сидить поруч. Близько. Серце прискорюється. Пальці стискають ковдру. Хочу відсунутися, але тіло не слухається.

Хто він?

І одразу друге питання — страшніше: а хто я?

У голові тиша.

Відкриваю рот. Голос виходить слабкий, не мій:

— Хто... Ви? Де я?

Незнайомець завмирає. В його погляді немає злості чи роздратування — лише напруга і щось ще. Тривога? Полегшення?

— Мене звуть Ярослав, — каже тихо, але чітко. — Я знайшов тебе непритомну в лісі... І приніс додому, бо надворі мороз.

Пауза

— А тебе… як звати?

Намагаюся згадати своє ім’я — і натикаюся на порожнечу. Мене накриває паніка. Серце б'ється гучніше, подих голосніше.

— Я… — ковтаю повітря. — Я нічого не пам’ятаю…

Він ковтає повітря, ніби сам не чекав такого.

— Серйозно? Зовсім нічого?

Киваю. Ледве.

Чоловік проводить рукою по волоссю, думає.

— Добре… Не панікуй. Пам’ять може повернутися. Завтра викличемо лікаря, хай огляне.

Незнайомець на мить замовкає, дивиться мені в очі — уважно, але без тиску.

— Головне, що ти жива. В теплі. В безпеці.

Потім легенько посміхається, намагаючись розрядити напругу.

— Якщо хочеш, можемо поки що придумати тобі якесь тимчасове ім’я.  

Він кладе долоні собі коліна, показуючи, що не збирається нічого робити різко.

— Пити хочеш? Чи їсти? Я можу зробити чаю… з медом.

Киваю. Говорити сил немає.

Ярослав виходить. Кімната одразу стає більшою. Чую тільки своє дихання і тихе потріскування грубки десь у домі.

Я повільно повертаю голову, оглядаючи кімнату. Звичайний будинок. Простора спальня з великими вікнами, за якими видно засніжений сад. Стіни світлі, з дерев’яними елементами; в кутку стоїть ікона, а на підлозі — паркет, потертий від часу. Телевізор, а на поличці біля нього кілька фотографій у рамках, але я ще не готова їх роздивлятися.

Рука сама тягнеться до шиї — там щось заважає. Намачую пальцями підвіску. Тонкий ланцюжок, а на ньому — обручка. Звичайна, срібна, трохи потерта. Я повертаю її пальцями, намагаюся роздивитися.

І тоді бачу. Всередині — гравіювання. Дрібні літери, але чіткі.

Надія.

Серце на мить зупиняється, а потім б’є ще сильніше.

Надія… Це я? Моє ім’я?

Воно звучить… знайомо? Чи ні? Не можу згадати. Але ім’я ніби рідне. Або я просто хочу, щоб воно було моїм, бо порожнеча в голові нестерпна.

— Надія… — кажу тихо, ніби пробую це ім’я на смак. Голос тремтить. — Мене… мабуть, звати Надія.

Пальці все ще стискають кільце. Хто його носив? Я була заміжня? Чи це просто подарунок? Чому воно на шиї, а не на пальці? І чому я була в лісі взимку?

Голова йде обертом від питань, яких забагато й одразу.

Ярослав уже повертається з кухні, ще до того, як я встигаю щось сказати. У руках у нього керамічна чашка, від якої піднімається легка пара. Запах одразу заповнює кімнату: не просто чай, а щось м’яке, трав’яне.

Він обережно ставить чашку на тумбочку поруч зі мною.

— Зробив трав’яний, — каже тихо. — Ромашка з м’ятою і липою. І меду поклав, як ти любиш… ну, чи як, може, любиш. Не знаю точно, але мед зазвичай заспокоює.

Чоловік сідає назад у крісло, трохи розслабленіше, ніж раніше.

Я все ще тримаю пальцями обручку на ланцюжку, але тепер дивлюся на чашку. Пара піднімається, і запах справді приємний — такий домашній, ніби з дитинства, хоча я не можу згадати, чиє це дитинство.

— Я знайшла… тут… ім’я. На обручці, — кажу я, і голос усе ще тремтить, але вже не так сильно. Піднімаю ланцюжок, показую йому.

— Написано «Надія».

Ярослав на мить завмирає, дивиться на підвіску. Потім переводить погляд на мене — уважно, але без тиску.

— Надія… — повторює він тихо. — Дуже гарне. І… пасує тобі.

Незнайомець не посміхається широко, просто легенько киває, ніби приймає це як факт.

— Значить, будеш Надею, поки не згадаєш справжнього імені.

Коротка пауза. Він киває на чашку.

— Пий, поки теплий. Мед розчинився, але не переборщив — щоб не надто солодко. Якщо треба більше чи менше — скажи, я перероблю.

Я обережно беру чашку обома руками. Вона гаряча, але приємно — зігріває долоні. Роблю маленький ковток.