Розділ 1. Незнайомка на снігу

Ярослав

Сніг хрускотить під чоботами, мороз щипає щоки. Я йду лісовою стежкою, намагаючись вивітрити з голови міський гамір. Повітря густе, хвойне, навколо тиша — тільки вітер тихо гойдає гілки.

На узбіччі стежки щось привертає мою увагу — темна, неприродна форма на білому снігу. Серце трохи стискається. Підбігаю ближче — і розумію: це людина.

Дівчина лежить на землі. Непритомна. На лобі — кров, волосся у снігу, куртка розстібнута, ніби вона поспіхом тікала або падала.

Я присідаю поруч і торкаюся її зап’ястка. Пульс є, хоч і дуже слабкий.

— Бляха… — видихаю крізь зуби.

Перша думка — швидка. Дістаю телефон. Нуль паличок. Ліс глушить сигнал. Тому не гаючи часу, підсовую руку їй під плечі, другу — під коліна й піднімаю. Легка. Занадто легка для такого морозу.

Швидко крокую до будинку. Приїхав сюди на тиждень відпустки, а потрапляю в якусь чужу біду.

Відчиняю двері, заходжу з нею на руках. Бабуся саме виходить із кухні — і завмирає.

— Ярославе… Це хто?

— Знайшов у лісі. Без свідомості. Мабуть, впала, розбила голову.

— Господи милостивий… Неси в твою кімнату, швидко.

Обережно кладу її на ліжко. Бабуся вже тут — оглядає рану, хмуриться. Мить — і вона з аптечкою: перекис, вата, бинт. Протирає кров, акуратно накладає пов’язку.

— Накрий її добре, щоб відігрілася. А я чай поставлю, може, прокинеться, — тихо каже й виходить.

Підсовую подушку під голову, накриваю вовняною ковдрою. Вона ледь ворушиться, але очі так і не відкриває.

Сідаю на край ліжка, прислухаюся до дихання. Воно рівне, але поверхневе.

Обличчя бліде, темно-русяве каре, губи посиніли від холоду. Звичайна дівчина. Якби не кров і не те, що лежала серед заметів.

Бабуся повертається, ставить на тумбочку гарячий чай.

— Як вона?

— Дихає. Поки без свідомості.

Старенька зітхає, хреститься, дивлячись на ікону в кутку кімнати.

— Такий мороз… Добре, що ти її побачив. Не вижила б інакше.

Киваю. По спині пробігає холод — не від протягу, а від думки: а якби я пішов іншою дорогою?

Бабуся тихо виходить, причиняє двері. Залишаюся сам.

Через кілька хвилин дівчина здригається. Спершу ледь-ледь, потім сильніше — пальці стискають край ковдри, повіки тремтять. Дихання зривається.

Раптом різкий вдих — і очі розплющуються.

Погляд мутний, розфокусований. Кілька секунд дивиться в стелю, потім повільно обводить кімнату: старі шпалери, ікона в кутку. Зупиняється на мені.

Вона завмирає. Потім повільно відсувається, стискаючи ковдру в кулаках. Голос хрипкий, ледь чутний:

— Хто... ви? Де я?