Зіткнення характерів

— Щоб тебе качка копнула, — гарчав білявий чоловік, який мав вигляд, ніби міський денді. Зараз від його лоску не залишилося і сліду: рукав модного піджака залишився у руках брюнета, котрий тряс супротивника наче бійцівську грушу, бо сам скоріше нагадував боксера у середній вазі. Білявий видавався більш гнучким і атлетично складеним, тому йому вдавалося часто угинатися від ударів, хоча іноді не встигав відбиватися.

Нарешті вони опинилися на підлозі і покотилися вдвох прямісінько під ноги директриси школи — Аврелії Микитівни Довбні. Збивши руками високу зачіску, завжди елегантна директриса грізно зробила зауваження, чим миттєво привела чоловіків до тями:

— Як вам не соромно! Який приклад ви подаєте дітям?

Як з-під землі біля директриси з'явився завуч Яків Кирилович і безапеляційно заявив:

— Звільнити негайно!

Аврелія вже примирливо промуркотіла завучу на вухо:

— А хто тоді в Кринички приїде викладати? Може ви, шановний, згадаєте фізику, інформатику, трудове навчання і захист? І я не маю сумніву, що з вас би вийшов прекрасний вчитель фізкультури. Догани буде достатньо.

Повернувшись до викладачів повідомила:

— Щоб це було в останній раз. І дякуйте, що я сьогодні добра. Як хочете, але щоб вирішили ваші непорозуміння раз і назавжди. Ви ж дорослі люди. Миколо Євгеновичу! От замість того, щоб викликати на безглузду бійку міського спеціаліста, ви робите все можливе, щоб показати, як йому не рада наша вчительська родина. Подумайте над своєю поведінкою, — директриса просичала прямо на вухо брюнету, після чого розвернулась на підборах і гордо пішла геть. А за нею слухняно подріботів завуч, щось бурмочучи під ніс.

Чоловіки хвилин п'ять мовчки дивилися перед собою, просвердлюючи поглядом один одного. Нарешті Микола Євгенович прохрипів:

— Ну що, Вірусе? Будемо шукати примирення, чи ні? Двом нам не танцювати на одному прайді. Рано чи пізно знову натовчемо один одному пики.

— Ти вважаєш себе сільським левом? Мультиків передивився? Не знав, що наш фізрук полюбляє  дивитися мультики про левенят. Кока, ти просто «Лобзик», і залишатися тобі ним до пенсії, а може й довше. — засміявся Еммануїл Георгійович Стерх, білявий красень двадцяти семи років, котрого Микола Євгенович назвав «Вірусом».

— Ти нариваєшся, гад. Ще трохи, і я зітру тебе на порох.

— Я приїхав сюди всерйоз і надовго, і погрози якогось там «Лобзика» для мене пустий звук. Пропоную парі. Хто програє, той пише заяву на звільнення.

— Це мені більше подобається. Яке? Я майстер спорту зі стрільби, тому в тебе немає шансів. Битися? Теж довго не витримаєш. Не те, щоб я тебе пошкодував. Та що ж ти запропонуєш?

— Парі на зваблення.

Микола Євгенович закашлявся:

— Нічого собі! Я не з таких. А я все думаю, чому ти все самотиною? А воно он що! — вже реготав на повне горло фізрук.

— Зовсім не те, що ти подумав. От яка з викладачок зараз йтиме коридором перша, на ту й закладемося. Хто зможе її зацікавити і поцілувати, той і виграв.

— Яке чудове парі! Тільки ти зовсім з розуму з'їхав, Вірусе. Невже ти не знаєш, що в нашому селі я маю свій фан-клуб? Тобі нічого не світить.

— Згоджуйся, Кока. Якщо тобі нічого не загрожує, а заморочити голову дівчині без проблем, то ти в такий спосіб мене легко позбудешся. Приваблива пропозиція, чи не так? — ніби змій-спокусник заливав Еммануїл.

Мить подумавши, фізрук згідно кивнув:

— А була не була. Та кожна з місцевих викладачок до вечора упаде до моїх ніг. Тримай краба, поки я не передумав!

— Ось тільки дочекаємось дзвінка на перерву і дізнаємось, кому дісталося таке щастя.