Розділ 42. У реалі

Розділ 42. У реалі

- Як справи у місті? – почув Платон знайомий голос пані Гроси. Хотів радісно відгукнутися, щось сказати, але не мав сили. Думки в голові виявилися тягучі, мов патока. Було важко сконцентруватися, зосередитися на якійсь одній думці чи емоції, тому він просто із заплющеними очима слухав усе, що відбувалося навколо.  

- Наші люди та андроїди перевіряють всі бігборди, рекламні щити, візуалтранслятори. Навіть у великих вітринах магазинів інколи датчики фіксують  програми-ретранслятори. Пристрої невеликого розміру, виявити важко. Ми працюємо над цим, - голос співрозмовника пані Гроси був ідеально налаштований і тембрований, звучав бездоганно. 

Платон зрозумів, що говорить андроїд. Йому доводилося розмовляти з андроїдами, він знав, як намагаються вони підлаштувати свій голос і манеру спілкування під людську, але це не завжди їм вдавалося. 

- Головне, що ми затримали ту гігантську партію райдужних пігулок, які вже мали розвозити по аптеках країни! – промовив незнайомий андроїд. – Ще трохи, і люди купували б їх, і невідомо, як би реагував їхній організм навіть на простий вхід у звичайний вірт. Адже одна з гравчинь померла... 

- Так. Попелюшка, - зітхнула пані Гроса. – Ми не могли перехопити управління до останнього. Добре, що взагалі якось змогли попередити Платона, щоб був уважним. Той вірус, який ми запустили у «Віртуозну  Гру» все одно не міг пробити основний захист. Довелося діяти на периферії. У файлах Платона було вказано, що він розуміє всі без винятку мови, таку мав фішку, тому ми й задіяли уакарі. Сподіваюся, це він їх почув і зорієнтувався... 

- Так, почув, - одізвався Платон, відчувши, що йому вже трохи краще і він може говорити. Голос був слабкий і хрипкий. 

- О, ти вже отямився, герою? – радісно скрикнула пані Гроса. 

Платон розплющив, нарешті, очі й побачив над собою стурбоване обличчя пані Гроси. Її цього разу рожеві окуляри в бірюзовій оправі аж різонули по очах яскравими фарбами. Червоні напомаджені губи витягнулися в широкій радісній посмішці. Він дуже радий був її бачити. Біля жінки стояв людиноподібний андроїд, із тих, які прирівнювалися до людей. Він був в одязі поліцейського, і Платон напружився. Не знав, як реагувати на представника охорони порядку. 

- Це офіцер Лекс*, мій добрий знайомий і друг, - пояснила Платонові пані Гроса. – Без нього мені було б важко допомогти тобі, Платоне. Ми колись, у свій час, були з ним напарниками. 

- Радий познайомитися, - приязно проговорив андроїд. – Марі багато про вас мені розповідала. Ви дуже допомогли нам у викритті злочинних планів громадянина Гармаша. Радий, що все вже закінчилося. 

Марі? Платон глипнув на пані Гросу, а та таємничо підморгнула. Мабуть, жінку й справді звали Маріам чи Марі, а Платон якось і не цікавився... 

Він сидів у зручному кріслі у великому залі. Поряд стояли такі ж самі крісла, на яких розмістилися всі учасники останнього рівня «Віртуозної Гри». Всі семеро. Бо Попелюшки, або того чи тієї, хто грав за її аватар, не було, адже вона загинула насправді. Біля кожного крісла знаходилися великі апарати, від яких до деяких гравців тягнулися тонкі трубки крапельниць, ще якісь медичні прилаштування. 

Біля Грея, якого Платон одразу ж упізнав, стояли двоє санітарів. Вони поклали тіло відданого помічника Сержа Гармаша на вже підготовлені ноші й понесли геть із залу. Праворуч стояло кілька людей та андроїдів у поліцейських формах та медичних костюмах. Вони розглядали великий голографічний екран, на якому сяяв червоним і зеленим розсип маленьких точок, про щось стиха перемовлялися. 

Пані Гроса побачила, що Платон звернув на Крапса увагу, зітхнула: 

- Він помер у реалі насправді. Приймав пігулки протягом всього часу їхнього проєкту. Вже неможливо було їх ні деактивувати, ні вилучити з організму. Але не вони стали виною його смерті. Колосальне перенапруження організму! Справу всього його життя було знищено! В нього просто не витримало серце. Ох, та ти ж нічого не знаєш! - пані Гроса сплеснула в долоні. - Та й я теж, одразу до справи! Нема, щоб спитати: як ти? Як почуваєшся, Платоне? 

- Нормально, - повільно й розсіяно відповів хлопець, бо його погляд прикипів до крісла, в якому сиділа Ембері. Її розташували поряд. Дівчина спала. Принаймні, очі були заплющені, а груди повільно опускалися й підіймалися. Це заспокоїло Платона: Ембері була жива. 

Пані Гроса помітила його погляд.  
- Вона спить. Із нею та всіма іншими все добре.

Платон зауважив, що в реалі Інстант, Ембері та Фред, ну і він, звичайно, мали такий самий вигляд, як у вірті.  

І ще віддалік у кріслах знаходилися двоє незнайомих людей. Жінка у скромному діловому костюмі, чимось схожа на вчительку, та звичайний, нічим непримітний чоловік. 

- Це Рожеве Бікіні й Сонячна Машина, - пояснила пані Гроса, простеживши за поглядом Платона. – Вони теж живі. Всіх ми витягнули з віртящиків саме після того моменту, коли Гармаш увійшов у вірт. Годину тому. 

- Як ви все це провернули? – зацікавлено спитав Платон. – Як втекли тоді від людей Гармаша? 

- О, це ціла історія, задоволено почала розповідати пані Гроса. – Зараз розкажу. 

Андроїд Лекс відійшов до групи біля голографічного екрану, коректно залишивши їх самих, щоб порозмовляли. А пані Гроса підтягнула до себе стілець, що стояв віддалік, всілась і почала розповідати.