Розділ 34. База

Розділ 34. База

- Ти з якої команди? – спитав Інстант. – І що це за феєрверк ти тут влаштував? Зараз набіжать уакарі*! Ти новенький, чи що? – чоловік задумався. - Так, його треба зв’язати, щоб не смикався! – він почав діставати з наплічної полотняної торби, яка висіла нині в нього на плечі, мотузку. Однією рукою це було незручно, але пістолет він від Платона так і не відвів. 

- Інстатне, хлопець буде слухняним! Так, милий? – звернулася Бікі до Платона. Вона капризно скривила губки і додала. - А якщо й справді прибіжать уакарі? Він же не зможе відбиватися зі зв’язаними руками! Так нечесно! 

- А якщо він з іншої команди, ти не подумала? Вони вже вбили Попелюшку! 

 - Та вона ж зовсім дурна була! – обурилась Бікі. – Лякалася пістолета, як вогню! Звикла магією та милотою своєю давити. А тут це не діє.

- На, тримай його на прицілі, - Інстант подав Бікі Платонів пістолет, і вона хвацько навела його на хлопця. І хоч була в бікіні, але трималася, наче заправський солдат. Рука в неї й не здригнулася, коли вона навела дуло на хлопця.  

- Не рухайся, і я не стрілятиму, - промовила вона Платону. - Прийдемо на базу і перевіримо тебе. Якщо ти наш, то все окей! О, подивись, у нього є знак? - це вже до напарника.

Інстант грубо віддер руки Платона від шиї, де він їх досі тримав, і міцно зв’язав руки Платону за спиною.

- Немає знака, потилиця чиста, - відповів Бікі. - Може, ще не проявився, якщо нуб.

Він незлобиво підштовхнув Платона праворуч по берегу. 

- Ходімо звідси. Скоро світанок. Треба забарикадуватися. 

Вони йшли піщаним берегом річки, позаду залишалося догорати збите Платоном дерево, а попереду світліло небо, незабаром і справді мав бути світанок. 

- У якій ми грі? – спитав Платон. Вирішив спробувати випитати про все, що його цікавило. 

- У Віртуозній Грі, - відповіла балакуча Бікі. – Вона так і не віддала Інстантові Платонів пістолет. Тепер несла його в руці, розмахуючи на ходу. 

- Це я вже зрозумів, - пробурмотів хлопець. – На якому рівні? І яка на цьому рівні гра? Шутер? Стратегія? Екшен? Магія? 

- Останній рівень. Ти що, не в курсі?! Жартуєш? – здивувалася Бікі. – Ти ж дійшов аж до фіналу, раз тут з'явився! І що, не пам’ятаєш нічого, чи що? 

- Останній? Та ну, ви що, приколюєтеся? Ще вчора проходив п’ятий! Бродилка була!  

- Не кажи, що ти не пережив м’ясорубку на дев’ятому рівні! – промовила Бікі, підозріло глипаючи на Платона. – Зараз останній фінальний рівень. І на десятому правила змінили! Ти, напевно, і справді пам’ять втратив! 

Те, що пам’ять почала підводити, Платон зрозумів. Пам’ятав Грея, котрий штрикає його уколом, а потім вже отямився тут. Напевно, його присипили на кілька днів. Поки всі проходили наступні рівні, хлопець перебував у тій капсулі в офісі Гармаша. І випустили його у вірт, очевидно, вже в фіналі. 

Дивно. Але відчуття були такі, наче він перебуває не у вірті, а в реалі. 

- А ми точно у вірті? – перепитав Платон. 

- Ну, а де ж іще? – знизала плечима Бікі. – Адже тут... 

- Мовчи, - обірвав її Інстант. – Дуже підозріло все випитує. Дійдемо до бази, перевіримо, а тоді й поговоримо. 

Бікі цього разу не сперечалася, замовкла. 

Вони пройшли вздовж берега річки десь із два кілометри. Потім завернули ледь помітною стежиною у невеликий рідкий лісок, пройшли в напівтьмі під високими соснами. Дурманливо пахло хвоєю. Платон вкотре здивувався, яким реалістичним було все навколо. Навіть цей запах. У тих віртіграх, у яких він грав з друзями, не було такого відчуття повноти життя, простору, запаху...

Насторожувала й тиша. Не співали птахи, не шумів вітер, не гуділи комахи, хоча в цю пору, на світанку, якраз ці звуки були завжди найгострішими і найгучнішими...  

Пройшовши з кілометр лісом, вони спустилися з невисокого лісистого пагорба в долину. Вже розвиднілося, десь за лісом вставало сонце. Інстант, котрий ішов увесь час позаду Платона, вийшов тут наперед і махнув рукою всім зупинитися. Чіпким поглядом окинув велику галявину, де стояла перехняблена халупа, покрита соломою. 

Не помітивши нічого підозрілого, він пішов до дверей хатини. Бікі та Платон потяглися слідом. 

Інстант відчинив дверцята і увійшов першим. Платон ішов під конвоєм Бікі, яка наче й по-доброму ставилася до нього, але не забувала спрямовувати пістолет на хлопця. Перестраховувалася. 

Всередині хатини був ще один хід. Під землю. Мурований вхід-будка, наче у погреб. Інстант, затуливши все спиною, помудрував над кодовим замком у масивних залізних дверях, і вони зі скрипом відчинилися назовні. Сходи, освітлені тьмяними неоновими лампами на стінах, вели донизу. 

Бікі йшла першою, за нею Платон. Позаду, замкнувши за їхньою групою двері, спускався Інстант, голосно сопучи й чортихаючись, коли ноги ковзали по вологій поверхні цементних сходів. 

- Що це за місце? – спитав Платон, не втримавшись. Адже побачивши на галявині закинуту хатину, ніхто б і не здогадався, що тут є такий надійний сховок. Просто бункер! 

- Наша база, - гордо пояснила Бікі. – І вхід у Підземелля Уакарі. Уявляєш, ми під самим їхнім носом! Ніхто й не здогадається...