Розділ 27. Офіс

Розділ 27. Офіс

«Лампочки» робили оберти, майже непомітні оку. І навіть якщо ти був усередині будівель, то їхній рух не відчувався. Платон увійшов у праву, де фіксувався офіс «Кристалу».

Все-таки добре, що він зранку зв’язався з пані Марією, матір’ю  Ембері, у віртчаті, і вона написала йому адресу колишнього місця роботи Ембері. До речі, з її розмови Платон зрозумів, що вона навіть не знала, що її дочка там уже не працює, а хлопець і не розповів. Не варто хвилювати й так знервовану жінку. От коли він з усім розбереться, витягне Ембері з тої халепи, в яку вона потрапила, тоді й можна буде говорити з її батьками про все відкрито. А так... 

Платон натиснув на сенсорному екрані біля ліфта цифру двадцять три, саме на цьому поверсі було записано адресу фірми в джіпіес. Поки він чекав ліфта, до нього підійшло ще кілька людей, які, певно, тут працювали. Це був діловий район міста, і працювали тут білі комірці, офісники середньої ланки, завжди одягнені в чорно-білий одяг, чоловіки з підкреслено стильними й модними зачісками, а жінки в чорних черевичках на високих тонких підборах. Платон у своєму худі та джинсах виділявся із загальної картини. На нього кидали зацікавлені й здивовані погляди, але ніхто ні про що не питав. Навіть охоронець при вході в «лампочку» просто байдуже зиркнув на екран сканера, не помітив нічого забороненого і пропустив Платона. Мабуть, тут ходять і кур’єри із різних служб, на якого був схожий Платон, тому його й пропустили. А він, коли йшов сюди, вже придумував, що буде пояснювати, чому йому треба в офіс «Кристалу». 

Ліфт швидко злетів на двадцять третій поверх, і хлопець пішов по широкому безлюдному коридору, видивляючись цифру двісті одинадцять, офіс «Кристалу». Знайшов. Біля дверей висіла масивна табличка з написом «ПФ «Кристал». Ми можемо все!». 

Оце напис! Платон здивувався. Якщо це девіз фірми, то вражає. Самовпевненості власникові не позичати! Платон стиха постукав у масивні залізні двері, які дуже його здивували. Бо досі перед очима миготіли лише дерев’яні двері, а тут був, наче вхід до сейфу. Жодних кнопок, дзвінків чи якихось екранів біля дверей хлопець не помітив. Та й відеокамер наче не було. 

Ніхто не відчиняв. Можливо, його не почули? Він вирішив постукати сильніше і вже заніс руку над дверима, як вони різко відчинилися і перед Платоном постав чоловік середнього зросту з акуратною борідкою, в елегантних окулярах. Типовий офісник і білий комірець. У нього, правда, був цікавий колір волосся як для чоловіка: попелясте, сіре, платинове, чи як воно там називається на коробках з фарбою для волосся.

Він глипнув на Платона і якось дивно себе повів. Спочатку на його обличчі навіть промайнув переляк. Хлопець чим хочеш міг закластися, що чоловік навіть хотів різко захряснути двері перед Платоновим носом, але в останню мить передумав і зупинив себе. 

- В-в-ви, - він прокашлявся. – Ви до кого? 

- Доброго дня, я шукаю Ембері Федоровську. Вона дала мені свою адресу, сказала, що тут працює. А я був неподалік, думаю, зайду, запрошу її на каву, - Платон широко посміхнувся, щоб приспати настороженість чоловіка. – Я їй телефоную, а вона не відповідає. Думаю, може вимкнула телефон. Адже зараз ще офіційна обідня перерва, - хлопець помахав перед чоловіком рукою зі смартом. Обідня перерва й справді ще не закінчилася. У всіх офісах вона була стандартна: з першої до другої години дня. 

- Вона вже тут не працює, нещодавно звільнилася, - промовив чоловік.

Платон зрозумів, що він не повірив жодному його слову. Так само тримав двері напіввідчиненими й не збирався пускати хлопця в офіс досередини. 

- От халепа! – скрушно похитав головою хлопець. – І давно звільнилася? 

- Кілька днів тому, - відповів чоловік. – Вибачте, не маю часу з вами розмовляти, - він вже хотів зачинити двері, але тут Платону сяйнула ідея. 

- Але ж я прислав їй позавчора тістечка! – він злякано округлив очі. – Із тих, які псуються на наступний день. Адже сюди приходить вся ваша пошта? Там можуть завестися... е-е-е... комахи, ну, черв’яки, ті, що люблять все гниле... Треба перевірити. Раз ви кажете, що Ембері не було тут кілька днів, то посилка так і лежить не отримана! 

Платон так переконливо брехав, що чоловік теж захвилювався. Особливо, коли почув слова про черв’яків. 

- Я зараз подивлюся, - офісник поспішив до кімнати, втім, не запрошуючи хлопця досередини.

Але Платон сам нахабно поперся за поріг, ширше прочинивши двері, і завмер, як укопаний. Картина, яку він побачив, вразила його до глибини душі. 

У кімнаті не було стін. Замість стін там висіли величезні, просто гігантські екрани, поділені на кілька менших, і на всіх відбувалися якісь дії. На екрані праворуч Платон побачив, наприклад, кілька вірткабінетів з Віртуозної Гри, там якраз гравці проходили сьогоднішній рівень. Прямо перед Платоном знаходився екран, де відбувалося відоме й шалено популярне віртшоу «Що б ти сказав своєму колишньому чи своїй колишній?». Ліва стіна вся була захаращена якимись коробками, високими, схожими на коробки для холодильників... 

- Зараз же вийдіть геть! – зарепетував чоловік, побачивши, що Платон розглядає все це з трохи ошалілим виглядом. – Я не дозволяв вам входити! Тут не можна знаходитися стороннім! – офісник підскочив до хлопця і мало не випхав його з кімнати. – Немає ніяких посилок для Ембері! Вона тут не працює! Йдіть геть! 

Чоловік аж почервонів від гніву. Захряснув перед Платоном двері й загримотів усередині замками: сердито замикався.