Розділ 10.2. Дуже дивна гра

Розділ 10.2. Дуже дивна гра

Першим завданням цього разу була шахова партія. Платон аж присвиснув. Як сказали б у школі його однокласники у свій час: «Оце заморочилка!» - так говорили на складну і непідйомну задачу з алгебри.

Шахи - гра цікава й специфічна, не всі вміли в неї грати, по-перше, по-друге, партія була пропонована як бліц-гра – якщо почав, то маєш одну хвилину на хід, а отже, закінчиться партія швидко... Суперником рандомно призначався хтось із учасників змагань. Таким чином половина учасників вилітала з гри одразу ж після першого рівня. Але, звичайно, були ті, хто не вмів грати в шахи – і мав час, щоб навчитися. Хоча б елементарним ходам. Адже для кожного рівня гри виділявся цілий день. Перший етап змагань закінчувався рівно опівночі. Якщо ти нуб і тобі пощастить: отримаєш в суперники по шаховій партії якогось новачка, який, як і ти, не знав досі, як рухаються шахові фігури, то тут ще був шанс, що зможеш виграти. Але з сильним суперником – це вже важко.

У своєму вірткабінеті Платон вимкнув усі екрани, які транслювали загальну гамірну чатзону, і задумався: чи зараз починати гру, чи трохи почекати? Він не сподівався на бліц. Думав, що дадуть щось складніше, що потребувало більшого часу на роздуми – наприклад, якісь кросворди, судоку, ребуси, такі етапи в попередніх іграх вже були.

У шахи хлопець грав добре, колись у школі, у свій час, навіть виборов почесне четверте місце серед восьмих класів, а потім закинув. Навчив його тато, він якраз захоплювався цією грою. А отже, напевно, він пройде на другий рівень.

Платон вирішив не відтягувати до останнього, налаштувався на спокійний зосереджений лад, розтягнув перед собою віртекран, увів пароль, який отримав, оплативши участь у грі, й увійшов до шахової програми, натиснувши кнопку переходу. Чекав перед собою шахової дошки з розставленими фігурами, але просто у кімнаті раптом з’явилися двері. Звичайні, дерев’яні, але розмальовані шаховими фігурами та чорно-білими клітинками. Знаходилися посеред кімнати, ні на чому не тримаючись, як інколи стоять портали у віртуальних іграх.

А це що таке? Новий дизайн гри?

- Ласкаво просимо у шахову партію «Віртуозної Гри»! Сподіваємося, ви оціните дизайн інсталрішення після закінчення поєдинку! Бажаємо вам перемоги! – м’який жіночий голос запрошував відчинити двері і увійти до шахової партії.

Хлопець знизав плечима, не дуже й дивуючись. Піднявся з крісла і потягнув ручку дверей на себе. За дверима стояла пітьма.

Не роздумуючи, переступив поріг і опинився в квадратній кімнаті, де вся підлога була розмальована чорно-білими квадратами, як шахова дошка. Фігури вже були розставлені: чорна й біла армії одна напроти одної. Платон вийшов з дверей біля білих, в іншому кутку кімнати якась жінка тупцяла просто на шаховій дошці, розглядаючи свої чорні фігури. Побачила суперника й помахала рукою.

- Доброго дня! – в їх голосі звучало захоплення і радість. – Ви тільки погляньте, як гарно придумали цього року! Краса! Шахи, як у тому старому дитячому фільмі, пам’ятаєте? Невже вони тут теж оживуть? Давайте...

Жінка глянула на велике блакитне табло на стіні кімнати – там, поряд з логотипом Віртуозної Гри, було написано імена гравців. Жінку звали Валента, під таким ніком зареєструвалась у грі. Платон же назвав себе 888Платон888, причепивши з обох боків імені по три вісімки, бо Платонів у грі була безліч.

- Давайте, Платоне, швидше почнемо. Цікаво, шахи рухатимуться? Я одразу попереджаю – в шахи граю погано, і, швидше всього, програю, але спробувати взяти участь у Віртуозній Грі повинна була! – жіночка була дуже багатослівна, метушилася, все з цікавістю розглядала навколо. – Я вчителька у молодших класах, діти часто питають, як там у Віртуозній Грі, чи бувала я, а я й не знаю, бо ніколи не брала участі. Не люблю віртуальної реальності. Перебуваю тут лише по роботі, то на освітніх конференціях, то вивчаю якісь нові методики... Але я вам так скажу: ніщо не замінить живого людського спілкування! Але в цьому році вирішила спробувати, щоб гордо відповідати своїм першачкам: «Так, брала участь у Віртуозній Грі!». Це підніме мою репутацію в їхніх очах до захмарних висот! - розсміялась жінка і запитала. – А ви, Платоне, очевидно, любите віртуальну реальність?

- Ну-у-у, - протягнув хлопець. – Я ніколи не думав про це в таких категоріях: любиш чи не любиш... Мені подобається тут бувати, грати в різні ігри, спілкуватися з людьми, відвідувати форуми, чатзони різних типів... Тут можна мандрувати до нескінченності! Нові міста, люди, планети, тварини, міфічні істоти, потойбіччя, паралельні світи... Та будь-що! Тут є все!

- Але ж це все несправжнє! Вас, як такого, тут немає! Ви сидите зараз у своєму вірткріслі й, по суті, задовольняється сурогатом! Замість того, щоб справді гуляти в лісі чи вуличками справжнього міста, ви бродите віртуальними лісами й містами...

- Давайте почнемо гру, - обірвав Платон жінку. Йому не подобалося те, що вона говорила. Мабуть, належала до яскравих противників віртуальної реальності.

Вона пильно глянула на хлопця й промовила:

- Добре, Платоне, ваш хід перший! – вказала на табло на стіні кімнати.

Шахи справді рухалися. Платон з Валентою стояли на спеціальному підвищенні збоку й керували партією, називаючи координати. Кожен мав по хвилині на роздуми – тому гра просувалася швидко. Вертикалі та горизонталі, названі гравцями, спалахували яскравим блакитним сяйвом, і фігури плавно ковзали на вказані клітинки. На табло висвітлювався запис партії. Через кілька ходів хлопець поставив жінці мат – і вона скрушно зітхнула, кивнувши: