Глава 2

Солодкий приємний сон перервали гучна мелодія та вібрація телефону. Антон намацав гаджет і заспаним голосом відповів:

– Алло? Я слухаю…

– Прокидайся, зіронька ти наша, – вигукнув весело Сашко. – я буду в тебе через двадцять хвилин. Ти там хоч штани вдягни.

Відбій. Антон, не второпавши, що це було, подивився на екран смартфону. Восьма ранку. Взагалі-то звичайні люди вже їдуть на роботу, студенти поспішають на навчання, проте Антон не студент, і роботи зараз у нього немає. Тому можна було б спати, якби не цей дзвінок. З невдоволеним кректанням хлопець піднявся з ліжка та поплентався до ванної. Звісно, не вдягнувши штани. А власне, навіщо, якщо ти сам удома? Головне, не забути вдягнути їх потім, перед приходом Сашка, бо той дуже не любить, коли хтось розгулює в одних трусах, інтелігент прикукушений.

Швидкий прохолодний душ, чищення зубів, все, як і годиться. Добре, що голову мити не потрібно, коротке волосся не потребує особливого догляду, укладки тощо.

Заваривши міцну каву, Антон зайшов до соцмережі, в яку зазвичай заглядав по сто разів на день, і тільки зараз зрозумів, що мав на увазі Сашко, називаючи його «зіронькою». Вчорашній пост набрав більше сотні коментарів, 1500+ вподобань, з три десятки поширень. І ці цифри прямо на очах ростуть, вже 1598 вподобань, 1599, 1603…

– Що ж я там такого розказував? – спробував згадати Антон, але не вдалося, і він просто увімкнув короткий відеозапис, один з тих, в яких ділився думками з підписниками.

– Привіт-привіт, друзі та подруги, – привітався на відео доволі симпатичний хлопець років приблизно тридцяти. – Сьогодні поговоримо про те, чому люди такі безвідповідальні. Ось тільки що виходив із магазину, йде молода матуся з дитиною. Малечі років 4-5, матуся «заліпає» у смартфоні та не звертає уваги на дитину. Мала випадково зіштовхнулася з якоюсь бабусею, і ця, якщо можна так назвати, «матуся» почала кричати на бабцю, мовляв «ти що, не бачиш, куди преш, дитину мені ледь не покалічила!». А стара не знає, що відповісти. Їй важко ходити, вона могла взагалі не помітити дитину, та й не повинна, якщо на те пішло. Матуся верещала так, що навіть охорона магазину прибігла. Чому люди не несуть відповідальності, чому вважають, що всі їм чогось винні – оминати, коли ти розглядаєш щось у телефоні чи відповідаєш на повідомлення, турбуватися про твою дитину, на яку тобі самій начхати…

Відео перервалось, бо подзвонив Сашко.

– Відчиняй, я біля дверей!

Антон впустив друга та провів відразу на кухню.

– Штани вдягни! – майже з порогу вилаявся той. – А то сфотографую та виставлю в Інтернеті. А краще відразу на Ютуб, відосик буде, що треба.

Антон, щось пробурчавши, все ж таки виконав прохання Сашка. Повернувшись на кухню, запитав:

– Каву будеш?

– Ні, дякую, – відповів Олександр, і відразу додав жартівливо, – Хоча, кава, зварена такою зіркою…

Антон проігнорував жарт, знову схопивши телефон. Вмикати заново відеозапис вже немає сенсу, а ось почитати коментарі цікаво. А тих стає все більше і більше. Хтось схвалює думку Антона, хтось, навпаки, сварить його, мовляв, чого прискіпуєшся до жінки, вона має право відповісти на повідомлення – може, там щось важливе. Були й треті, які почали приводити приклади з власного життя. Деякі підписники засперечалися між собою, доказуючи кожен свою думку.

– А що далі буде! – у захваті промовив Антон, який вже остаточно прокинувся.

– А, до речі, що? Яку тему хочеш висвітлити?

Хлопець замислився. Він хоч зараз може назвати з десяток тем, але ж потрібна якась, не менш хайпова. Закріпити, так би мовити, успіх.

– Спробую заціпити одного блогера, – задумливо відповів Антон. – У нього є провокаційні пости, от візьму якийсь та напишу про нього, ну і свою думку про це.

Олександр схвально кивнув. Все йде за планом. Спочатку було складно, безліч постів було написано фактично марно, це забирало багато часу – написання, пошук зображення, оформлення. А віддача майже ніяка, десять вподобань та один коментар, і той від Сашка. Потім здогадалися знімати відео, такий формат подіяв, людям легше подивитись/послухати щось, ніж читати довгі пости, та ще й з помилками. З минулого тижня почали з’являтися підписники, додаватись у друзі. Вже не Антон кидав заявки на дружбу, а йому приходили, і досить багато. А вчорашній відео-пост приніс свої плоди.

– Про донат не забувся? – запитав Олександр.

– Точно! – вигукнув Антон. – Тисяча сімсот дев’яносто… ні, стривай, тисяча вісімсот вподобань. Так, а що ж на коментарі відповідати?

– Зараз, зайду зі свого телефону.

Поки Сашко зайнявся відповідями на коментарі, Антон зміг налаштувати донат. Він вибрав найпростішу платформу, в якої гарна репутація та зрозумілий інтерфейс. Якщо хтось захоче переказати хлопцю кошти, у нього не повинно виникнути складнощів з цим. Далі Антон вказав посилання на сервіс для донату у своєму профілю.

– Все, готово, – доклав він другові.

– Добре, – відгукнувся той, продовжуючи щось зосереджено друкувати на телефонній клавіатурі. – Як же їх багато…

– Це ж чудово!

Олександр мовчки кивнув. Він прекрасно розуміє, що займатись коментарями доведеться саме йому, Антон дуже не любить спілкуватися з людьми. Проте він більш фотогенічний, та й це все ж таки його ідея. От він і буде медійною особою. А Сашко – у тіні, за кулісами.