Глава 1

– Тобі цукор додавати? – запитав Антон, розливаючи каву по чашкам.

Олександр заперечливо похитав головою. Він взагалі, здається, десь «не тут». Хоча так воно насправді і є, бо хлопець дуже зайнятий вивченням популярної соцмережі. Саме вивченням, а не просто гортанням стрічки, бо задум Антона, його близького приятеля, здався Сашкові доволі цікавим. Є, звісно, моменти, які викликають питання, але в цілому ідея може спрацювати. Тому друзі зібралися на кухні Антона, щоб детальніше обговорити задум, виявити «підводні каміння», що можуть зустрітися на шляху реалізації.

– Тримай, – сказав Антон, ставлячи перед Олександром чашку з кавою.

– Угу, – промугикав той, не відволікаючись від смартфону.

Антон деякий час спостерігав мовчки за товаришем, потім не витримав:

– Та досить туди дивитись, я ж тобі сказав – у нас все вийде.

Олександр нарешті відклав телефон і зробив перший ковток гіркої кави, прижмуривши від насолоди очі. Аромат цього напою завжди діяв на Сашка заспокійливо, думки збиралися до купи, розкладалися наче по поличкам.

– Вийде. А чи готовий ти до цього?

– Тю, та я скільки разів тобі вже говорив, – з легким роздратуванням відповів Антон. – Це легко зробити, нам потрібен лише хайп. Заціпити одного-двох відомих блогерів, і все. Далі піде, як по маслу. Треба бути щирим, вірити в те, що ти розказуєш людям.

– Я не про це.

– А про що?

Олександр уважно подивився на друга та повільно запитав:

– Ти готовий до популярності? До того, що на тебе впаде слава, станеш відомим, до твоєї думки будуть прислухатися тисячі людей. Якщо ти на «чорне» скажеш «біле», вони теж будуть казати «біле». Скажеш, що потрібно вийти в центр міста опівночі, вони вийдуть, навіть не спитавши, навіщо. Ти готовий до такої відповідальності?

Антон роздратовано підвівся з місця. Скільки можна одне й те саме питати?! Вже неодноразово казав Сашкові, що готовий, що інакше не можна, що зараз в світі тільки так все й робиться. А він наче боїться чогось, постійно ці дурні сумніви, сам себе обмежує. Вже б давно досягнув висот, якби не оці «а ти впевнений?», «а як же відповідальність?», «а чи не зловиш зірку?». Як можна бути таким нерішучим?

– Все, що я хочу, – в котрий раз запевнив Антон, ставлячи чашки в раковини, – це допомогти дітям. Подивись, ми живемо у гетто, скрізь алкаші, наркомани, просто байдужі. І нагору пробиваються діти заможних людей, стають керівниками, навчаються у кращих вишах. А звичайні діти? А ті, що живуть в інтернатах? Чим вони гірші? Тільки тим, що батьки одних не можуть дозволити собі оплатити навчання, а у других взагалі батьків немає? Я хочу це змінити, але поки я «ноунейм», в мене нічого не вийде.

Олександр знизав плечами. Антон знову його не почув. Не про це було запитання, але… Чи варто підіймати тему, яка лише дратує друга? Напевно, ні. Що ж, якщо він впевнений, то залишається тільки одне.

– Я зробив тобі сторінку, – сказав Сашко. – В цій мережі трохи складно розібратися, але то лише спочатку, потім звикнеш.

– Нарешті! Давай логін та пароль.

Зайшовши через свій смартфон на створений тільки що акаунт, Антон відразу додав головне фото, вибрав зображення обкладинки з галереї та створив перший запис. Тепер треба знайти друзів, робити періодично пости, яскраві фото з милими тваринками. А потім, коли назбирається тисяча підписників, можна переходити на другу стадію. І, звісно, налаштувати донат, це взагалі «маст хев».