Подарунок Всесвіту

Провівши поглядом несподіваних рятівників, Еліас обернувся до Елізабет. В її очах читалося не лише здивування, а й якась тиха, майже казкова втіха. Вона кілька разів скліпнула сонними очима і промовила: «Мені здається, любий, ми ніби потрапили у тривимірний фільм. Тільки не як дійові особи, що пишуть сценарій, а як привілейовані свідки всього, що розгортається довкола нас».
​Аж тут, із темного закутка поміж сміттєвих баків, що слугували їм декорацією, почулося лякливе шарудіння і жалібне шкрябання. Перед ними з'явилася крихітна, знедолена істота — виснажена собака-болонка. Її тільце було настільки схудле, що аж світилося, а колись білосніжна шерсть, збита в брудні ковтуни, більше нагадувала недолугі, сірі дреди. Проте, попри весь цей жахливий і занедбаний вигляд, її тендітна мордочка зберігала неймовірну, до щему зворушливу миловидність, яка благала про людське тепло й опіку. Вона жваво замахала хвостом, вистукуючи ним барабанний дріб по металевому сміттєвому баку, і жалібно поскулювала, не відриваючи погляду від бургерa в руці Еліаса.
​Не вагаючись ані миті, він одразу розгорнув папір і поклав цілого бургера перед нею. Потім Еліас мовчки повернувся до Елізабет і подивився їй у вічі.
— Я все зрозуміла, — відказала Елізабет. — Тільки до ранку... а вранці я віднесу її до Джоко, він віддасть її в Товариство безпритульних тварин.
— Не обманюй себе, любий, — лагідно прошепотіла Елізабет. Вона ж бо знала: якщо собака перебуде у них до ранку, вона від них уже більше нікуди і ніколи не поїде. Обернувшись до маленької болонки, що жадібно їла, вона урочисто промовила: «Вітаю! Ти тепер у клубі пернатих і чотирилапих розбійників!»
​І болонка, справжня французька красуня, тримаючи рештки бургерa в зубах, радісно бігала навколо них широкими колами, безперестанку махаючи хвостом і поглядаючи то на Елізабет, то на Еліаса, немов дякуючи обом за прийняття.
​— Ну що, подарунок Всесвіту? — промовив Еліас.
— Ходімо, малюче, — сказав він, нахиляючись до собаки.
— Так, Сніжинко. Тобі не місце між сміттєвими баками, — додала Елізабет.
​Вони йшли нічними вулицями Бостона. І через той добрий вчинок, що зігрів їхні душі, навколишній світ, здавалося, преобразився: вуличні ліхтарі тепер світили для них чарівно яскраво, а суворі, похмурі будинки перетворилися на привітні й величні маяки. Сама ж вулиця проводжала їх світлою, ніжною та м’якою аурою, неначе Всесвіт обіймав їх, супроводжуючи додому.