Глава 5

З небес сяяло сонечко, в місто вже завітало літо, зігріваючи всіх, даруючи жадане тепло.

Ми насолоджувалися прогулянкою старими вуличками, відвідали Ратушу та піднялися на дах Будинку Легенд, де зробили багато спільних фото на фоні старого міста, посиділи в ретро-авто. А ще мені таки вдалося влучити монеткою в шляпку Сажотрусу. Кажуть, що він здійсняє бажання. Я загадала бути щасливою та коханою. Адже ні гроші, ні становище в суспільстві не мають значення, коли ти сам.

Львів вкотре вразив мене. Його атмосфера, повітря, будівлі, ресторації – неповторний колорит.  Ще й Алекс неустанно розповідав мені цікавості. І якщо вранці я сумнівалася щодо того, щоб залишиться тут ще на декілька днів, то тепер я була готова навіть перебратися сюди назовсім – адже тут так багато чого ще можна було подивитися!

А ще ми багато обіймалися та цілувалися… Складно виразити словами усі свої емоції, передати почуття. Неймовірно! Я відчувала себе коханою, я вірила йому, навіть більше – я була впевнена в його почуттях, в його щирості. Так неможливо грати. Можливо, ті, хто говорить про дві половинки однієї душі, дійсно мають рацію. Я відчувала його душу, його хвилювання й біль. Хіба не це і є щире кохання?

- Яська! Я ладний кричати на увесь світ про свої почуття! – перервав мої думки він.

- Алексе, - я ще сильніше обійняла чоловіка та прошепотіла, - я також кохаю тебе.

 Він лише посміхнувся:

- Тепер я точно нікуди тебе не відпущу.

- Навіть за котиком?

- Навіть за котиком їдемо разом. Тепер так буде завжди.

Ми повернулися до машини та вирушили в інший бік міста. Схвильована хазяйка вже кілька разів дзвонила.

Ельф зустрічав на порозі й одразу підкорив нас – до цього я ж тільки фото бачила. Кумедний кошеня дозволив взяти себе на руки й притулившись до грудей, одразу ж заснув.

- Ти ба, який. Відчув, що ви до нього, - посміхнулася хазяйка.

- Який же він милий! – почухала котика за вушком я.

- Так, я теж не очікував. М’якенький та гладенький котик, - погодився Олександр.

- Ну що ж, дбайте про нього й він обов’язкового стане ліпшим другом!

- Дякуємо!

– Давай його додому відвеземо? – коли ми сіли в машину, запропонував Алекс.

- Так, тільки відвідуємо зоомаркет, треба взяти корм та переноску.

- Звісно!

Ми поїхали в магазин й дуже довго обирали малому різноманітні приладдя – корм, хатинку, переноску, кігтеточку й навіть посперечалися щодо кольору миски.

А потім ми поїхали до Алекса. Вже вечоріло. На моїх колінках дрімав кіт, поруч сидів чоловік, на якого я чекала все життя. І в голові була лише одна думка – я вдома.

- Дякую, що ти погодилася залишитися, - сказав Алекс, припарковуючи автомобіль.

- Дякую, що запропонував, - посміхнулася йому.

- Яська, кохана моя, ходімо додому, - ніжно прошепотів він. А моє серце стрімко понеслося вперед.

Алекс мешкав у приватному будинку. На вулиці нас зустрів чорний пес.

- Привіт, Лицарю, - привітався з ним господар. – Знайомся, це - Яся, моя кохана дівчина та котик Ельф.

Собака обнюхав нас, заскиглив, потім присів на задні лапки й простягнув мені лапку.

- Привіт, любий, - відповіла йому, обережно взяла лапку, - який ти розумний та чемний.

Ми пройшли доріжкою, що підсвічувалася садовими ліхтариками, до хати. Вона виявилася невеликою, але затишною та чистою.

Кухня-студія праворуч від вхідних дверей. Ліворуч невеликий коридорчик, а з нього двері. Оскільки вони були відкриті, я побачила ще дві кімнати й, напевно, ванну.

- Ходімо, - Алекс потягнув мене за руку, як тільки ми роззулися та вклали Ельфа в котячу хатинку, залишивши його в студії.

- Куди? – не зрозуміла я.

- Покажу тобі свій дім. Чи може спочатку кави?

- Ні, дякую. Показуй, мені справді цікаво.

Дім мені сподобався – дуже затишно та чисто. Навіть й не скажеш, що чоловік мешкає. Сучасні меблі, картини на стінах. Усе продумано до мілких деталей.  

- Як затишно!

- Рад, що тобі подобається, - ми зайшли в спальню, він знову міцно обійняв мене. – І ти зробиш мене найщасливішим, якщо погодишся стати господинею цього дому.

- Що? – не повірила я.                                                  

- Я розумію, що все відбувається занадто швидко, проте я відчував щось до тебе вже тоді, коли ми спілкувалися онлайн. Коли я бачив твої фото, читав пости… Я прагнув пізнати тебе, - він узяв мене за руки, зазирнув в очі, - а коли побачив, то наче прокинувся від довгого сну. Зрозумів, що весь час просто існував. Лише поруч з тобою у мене неначе крила виросли. Я відчув вагу до життя. Я вже говорив зранку, та повторюю ще раз – ти змусила мене поглянути на своє життя з іншого боку. Я відкрию, ні, ми відкриємо ресторан, будемо його розвивати, побудуємо другий поверх в цьому будинку, виховуватимо наших дітей…