Глава 4

Наступні лекції я не слухала зовсім. Мої думки були далеко від семінару, далеко від Львова. Я замислилася. Над своїм життям, над майбутнім, над тим, що дійсно потрібно щось вирішувати вже зараз. Я листала стрічці новин Фейсбуку та Інстаграму, читала чужі статуси, дивилася фото друзів, приймала чи відхиляла запрошення на різноманітні заходи.

Віртуальний світ так швидко став невід’ємною частиною життя. Сходив на концерт – виклав селфі. Летиш у відпустку – чекін в аеропорту. Збираєшся в театр – пост у соцмережі. Все життя людини в одній стрічці. Добре, що принаймні концерти, вистави та фестивалі все ще відбуваються у реальності. В мережі є тільки реклама. Але іноді мені здається, що інтернет - взагалі окремий світ. Світ зі своїми правилами, законами та канонами. Тут в нас є друзі, які проживають на різних континентах, але вони стали ближчі, ніж ці люди, що живуть з нами в одній парадній. Тут завжди можна спитати поради, висловити думку, знайти щось або когось за лічені хвилини.

А зараз ще й додались почуття… Віртуальні. Чи все ж реальні? Як розібратися в собі?

Я відволіклася від казки про принцесу та дракона, що трапилася мені в одній спільноті.

Доки Принцеса чекала у вежі на свого Принца, весь вільний час проводила з Драконом. Закохалась. Принц спізнився. Принцеса обрала Дракона…

Я знайшла Алекса серед слухачів та спіймала на собі його погляд. Через хвилину на телефон прийшло повідомлення.

«Щось трапилось?»

«Та ні, замислилась.»

«Про що?»

«Про дракона», - відповіла я та додала смайлик.

«Тобто? Не зрозумів…»

Замість відповіді я надіслала йому знайдену казку.

«Хм, цікава думка», - прийшло від нього повідомлення через декілька хвилин. – «Ще раз нагадує нам про те, що щастя завжди поруч з нами. Не варто чекати на щось казкове, просто треба придивитися до тих, хто поруч.»

«Так, згодна.»

«Ходімо вже звідси. Дозволь мені, як справжньому Дракону, викрасти Принцесу. Не хочеться спалювати заради неї цей палац». – Він додав купу смайликів.

Я посміхнулася, подивилася на нього. В його очах танцювали чортенята. Він поклав руку на серце, а потім направив її в мою сторону, нібито посилаючи його мені.

Я зробила знак, ніби спіймала.

В цей самий час закінчився виступ спікера. Знову кава-перерва.

Я першим ділом підійшла до Івана.

- Іван, ти не будеш проти, якщо я пропущу останню лекцію? Я ж вже не потрібна буду?

- Ні, ти не потрібна. Але чому? Не цікаво?

- Виникли деякі справи.

- Ось воно як. Що ж – біжи, Яся. Побачимося вже в Одесі.

- Добре, домовилися, - посміхнулась йому я.

Він зітхнув чи то мені здалося – не знаю. Але чомусь прийшла думка, що я і справді тікаю від Принца до Дракона, якого знаю вже досить давно, з я яким я спілкувалася в тій самій вежі, ім’я якої – інтернет.

Алекс наздогнав мене біля виходу з будівлі. Обійняв зі спіни за талію та прошепотів на вушко:

- А ти знаєш, що Дракони лише раз в житті здатні покохати й якщо зустрічають свою істину пару, то вже ніколи не розлучаються?

- Так, я теж люблю читати фентезі.

Він розсміявся.

- Пішли!

 Прогулянка видалася просто казковою! Мені вже давно не було так легко, так добре. Ми розмовляли, розповідаючи один одному спогади з дитинства, ділилися пригодами, сміялися. Я остаточно розслабилася, довірилася йому. В нас дійсно було багато спільного. Це додавало впевненості.

На вулиці було по-літньому тепло, ми влаштувались за столиком одного з вуличних ресторанів.

- Колись, ми відкриємо власний ресторан, Ярославо, а поки що дозволь тебе пригостити смачною вечерею.

- Ми? – здивувалася я.

- Я дуже сподіваюсь, що ти мені допоможеш, - він накрив мою руку своєю.

- Добре, - вимовила я, відчуваючи як затремтіло у грудях серце.

Алекс обрав дуже смачні українськи страви: запечену молоду картоплю, смажені ковбаски, салат зі свіжих овочів – все наше, рідне й дуже смачне!

- Якщо й відкривати ресторан – то тільки український. З варениками, картоплею та ковбасками! – поділилася я з ним своїми думками після вечері.

- Звісно! Українська кухня – найсмачніша у світі! – погодився Алекс. – Ти, мабуть, втомилася. Пішли, я проводжу тебе в готель.

- Дякую, я справді хочу відпочити. День видався насиченим.

Його уважність та турбота остаточно підкорили мене. Він був обережним, не поспішав, не тиснув на мене. Проте, я відчувала його небайдужість. Й від цього становилося тепліше на душі.

В готелі мене швидко розмістили. Чи то тому, що Алекс був поруч, чи – тому, що дійсно дівчата знали свою роботу.

Проводжати мене він не став, лише побажав приємного відпочинку та обіцяв заїхати вранці. Я пройшла до ліфта, піднялася на третій поверх та швидко знайшла свій номер.