Віртуальні почуття

Глава 1

«Треньк» – тенькнув мій смартфон, та я одразу ж глянула на екран:

«Алекс Ткачук вподобав ваше фото», – я посміхнулась. Знов на мою сторінку зайшов той, кого я знала лише у межах Фейсбуку та Інстаграму. Той, чиї блоги я читала із задоволенням та, здається, вже знала наче рідного. Вже понад рік ми спілкувалися саме таким чином – спостерігали один за одним у соцмережах, лайкали та іноді коментували пости.

– Яся! Що сталось? Ти сяєш, немов новорічна ялинка! – звернулась до мене Марійка, моя шкільна подруга, з якою ми зустрілися у невеличкій кав’ярні в центрі Одеси.

– А, та Алекс лайкає мої світлини в Фейсбуці…

«Треньк»… «Треньк»… «Треньк».

Я зітхнула та перевела телефон на беззвучний режим.

– Ось й добре! Я тебе майже рік не бачила! Розповідай вже, хто такий Алекс! – Марійка дивилась на мене з цікавістю.

– Та нема чого розповідати! Ми навіть незнайомі…

– Справді? – не повірила подружка. А по тобі й не скажеш. Я вже подумала, що ти нарешті закохалася…

– Марійко! – вигукнула я, здається, занадто голосно, бо інші відвідувачі кав’ярні подивилися у наш бік.

– Що? – здивувалась подруга. – Я думала: ось повернусь з рейсу, а моя найкраща подруга з хлопцем…

– Ой, подруго, я вже навіть не знаю, чи буде у моєму житті ще оте кохання. Знаєш, я звикла до самотності. І навіть не впевнена, що взагалі мені потрібні ці відносини…

– Звісно потрібні! Скажеш ще… – вона повела плечима та відкинула назад своє довге чорняве волосся. – Це ж і є справжнє жіноче щастя!

Марійка була дуже гарною та стрункою дівчиною, мала виразні карі очі, чорняве густе волосся. Вона носила вишуканий одяг та високі підбори. Поряд з нею завжди було багато чоловіків. Й вона крутила ними, як хотіла. Але заміж за жодного з них не поспішала. Мріяла побачити увесь світ. Тому й працювала вже більше п’яти років на круїзних лайнерах – й робота, й можливість зробити свою мрію реальністю. До речі, в одному з останніх рейсів вона зустріла Майкла – кохання всього життя, як вона сама говорила. Та попри те, що жили вони на різних континентах, їх почуття не згасали, а навпаки палали як вогонь. Майкл – капітан далекого плавання – мешкав в Аргентині. Та це не заважало їхньому спілкуванню, обміну подарунками та зустрічам на цих самих лайнерах…

Я була дуже щаслива за подругу.

Я ж, у свої тридцять, все ще шукала своє кохання. Не складалися в мене стосунки з чоловіками. Я не була красунею, обожнювала спортивний стиль одягу. Три роки тому наважилася кинути роботу, яка набридла до чортиків. Мені було тісно в стінах офісу, я не могла й не хотіла сидіти с дев’ятої до шостої… Я мріяла про вільний робочий день, прагнула працювати у той час, коли мені зручно… І я змогла це зробити! Я пройшла курси з маркетингу, вивчила всі особливості розміщення реклами в соціальних мережах, на гугл-сервісах та тепер допомагаю багатьом організаціям одразу у просуванні їхнього бізнесу. Для роботи мені потрібні лише планшет чи ноутбук та доступ в інтернет. Я вже сама проводжу тренінги та майстер-класи, зустрічаюсь в день з десятками людей. Й тепер я зрозуміла – ось воно щастя. Ось він цей рух, який надихає мене та дає сили йти вперед!

 

Принесли замовлення – мигдальний лате та вишневий штрудель для мене, Марічці – американо та тирамісу. Я розмішувала цукор та слухала як Марійка розповідала, що без кохання та чоловіка поряд взагалі немає сенсу жити…

– Марійко, я дуже рада за тебе. Правда! Майкл твій дуже гарний та турботливий чоловік… До речі, коли вже весілля? – нарешті я наважилася спитати про головне.

– Восени плануємо, – подруга виглядала дуже щасливою. – Дивись! – вона простягнула мені руку з каблучкою. Тоненький ободок з платини із маленьким яскравим діамантом.

– Яка краса! – вигукнула я. – Подруго, я так щаслива за тебе! – у мене навіть сльози на очі навернулися, я обійняла її за руки.

– Так, Ясько, я також! Я кохаю його. Він – мене… Дивовижно…

– Ви поїдете в Аргентину назавжди? – мені було важко усвідомити, що зовсім скоро подруга буде мешкати на іншій півкулі. Проте все одно була безмежно щаслива за неї.

– Так, зараз робимо документи, – Марійка сяяла.

– А весілля де буде? – поцікавилася я.

– Скоріше за все, що на його батьківщині, в Буенос-Айресі, на березі океану, – замріяно промовила Марійка.

– Вау! Як круто!

– Так! Я тобі обов’язково запрошення зроблю, бо в тебе – найголовніша та найвідповідальніша місія – ти моя дружка. Але зараз головне, щоб мені візу нареченої відкрили…

– Дякую за довіру. А візу – відкриють, – запевнила її я. – Обов’язково! – я не втрималася, встала зі свого місця та міцно обійняла подругу.

– Я теж в це вірю. Ну, як бачиш в мене все добре. А от твій настрій мені не подобається. Розповідай вже про свого Алекса. Я бачу, що він подобається тобі, колись вже! – вона миттєво перемкнулась на болісну для мене тему.

– Як? – здивувалась я, повернувшись на свій диванчик та обійнявши філіжанку з кавою.

– Бо я зі школи тебе знаю, майже все свідоме життя, дорогенька моя. Тож я чекаю! – Марійка зручніше влаштувалась, покликала офіціанта та замовила пляшку червоного напівсолодкого вина та тарілку фруктів.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше