Віршоване від Валерія Завалка

Небес високих дивна далечінь...

Небес високих дивна далечінь
розів’ється. Пахучими дощами,
синами свіжості, здоровкається з нами.
Громами усміхається, бато́жить
довжезними хвостами блискавиць.

А потім – тиша.

На траву умиту й чисту
лягаю я, сорочку намочить,
щоб чули плечі обійми тремтливі,
землі тої́, що носить рідні ниви,
що хліб рождає, що в належний час
мене прийме́ навіки в домовину.
Тож я землі своєї не покину.
Землі, що наче б мати, любить нас.

13.01.2015

Валерій Завалко

Подобається

#815 в Різне
#124 в Поезія

У тексті є: лірика, роздуми, гумор місцями

Відредаговано: 22.07.2024

Додати до бібліотеки

Поскаржитись