Вірші "Весняні квіти"
Вперше...
Колись мені було ще десять,
Йому—тринадцять, юний світ.
Він малював для мене вечір
І зоряний холодний слід.
Він рвав проліски босоніж,
Вказав на лелек між хмарин.
Шептав: "Ми є одне навіки,
Сьогодні й до самих руїн."
Та він не торкався — боявся,
Не кликав, не тягнув до губ.
Кохав мене, та так мовчав це,
Що навіть вітер не почув.
А я лиш потім зрозуміла,
Та він шукав уже не там...
Когось, до кого без зусилля
Міг доторкнутися й без драм.
Минуло вісім довгих років,
Я мріяла, складала шлях.
А він уже тримав дитину,
В житті, що змерхло у очах.
І я подумала: "А може
На її місці бути б я?"
Та ні. Не прагну, не тривожу,
Не хочу жити, як сім’я...
Чи справді прагнула б забутись
У буднях сірих, у пеленах?
Чи справді це була б та участь,
Яку малювала в думках?
Ні, я не та, що тихо згасне,
Забувши мрії у житті.
Я хочу більше, хочу власне
Собі належати в бутті.
Хтось скаже: "Це твоя дорога."
Та в світі тисячі таких.
Навіщо я тоді? Для чого?
Для слів його і днів гірких?
Щоб не шкодувати, що було,
А знати — так і мало бути.
Що не торкнулась я його,
Щоб світ свій власний не забути.
Відредаговано: 19.04.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
