Ми - актори. Життя - театр,
І антрактів буває так мало,
Кожен третій тут - психіатр,
Обнімає своє кресало.
Ми щасливі, повірте...тут,
Одягнувши лиш маску міма,
Кожний другий з нас баламут,
Йому імпонує власна пантоміма.
Амбівалентністю захворіли люди,
І ригідність давно їм знайома,
Кожний другий у ролі «юди»,
Це ж життєва тепер аксіома.
Перестали увагу звертати,
Всі, на граблі, що на шляху,
Будем глухо ми сльози ковтати,
Щоб не видати свій біль на яву.
І про щастя практично забули,
Ми ж в театрі, прописані дії,
Тільки оплески ми б почули,
Під час нашої безнадії.
Досить, за сценарієм усім йти,
Варто «кому» змінити лише,
«Просто жити, не варто грати»,
І відкинути власне кліше.
Жити краще, ніж завжди спати!