“Межі душі” 300

1

Ми всі народжені зі світла,

Із подиху небесних снів,

Та крізь роки душа розкрита

Шукає сенс своїх шляхів.

2

Ми йдемо крізь холод і втому,

Де вітер свище поміж днів,

І навіть тиша в серці — громом

Б’є істину в очах живих.

3

Є межі тіла, та не духу,

Є час, що стишує слова,

Та не зітре любов і муку,

Бо в них вся правда світова.

4

Життя — як берег після зливи,

Де хвиля все змиває вмить,

Але в піску лиша сліди,

Яких не може Бог забить.

5

Ми спотикаємось, падаєм знову,

Та кожен раз росте душа,

Бо навіть біль дає основу,

Щоб в ній світилося — “життя”.

6

Ми іноді втрачаєм віру,

Коли все сиплеться, мов пил,

Та саме в тьмі знаходить міру

Той, хто колись у світ ходив.

7

Є спогад кожного удару,

Є рана, що болить роки,

Та в ній росте така відвага,

Яку не зломлять ні вітри.

8

Ми всі — історії із тіні,

Зі сміху, болю і весни,

І навіть попіл нашої днини

Колись проросте у сни.

9

Життя — не битва, не змагання,

А ніжний шлях між двох світів,

Де кожен подих — спогад даний

Від тих, кого уже не вмів.

10

Ми всі шукаєм те, що втратили,

І часом плачем без вини,

Та справжня сила — не у крилах,

А в тому, щоб не впасти в сни.

11

Ми вчимося мовчки прощати,

Коли зрадив найдорожчий дім,

Бо тільки серце може знати,

Як вижить в холоді і в тьмі.

12

Є межі смерті, але не віри,

Є час, що зцілює слова,

І навіть тиша між людьми

Є іноді — найвища слава.

13

Ми всі — у пошуку спасіння,

Між правд і темряви, і зрад,

Та хто пройшов крізь всі страждання,

Той знає — рай не просто сад.

14

Ми всі — частинки дивної вічності,

Що знов народжується в гріхах,

І навіть у гіркій безвічності

Є ніжний Бог у наших снах.

15

Життя не вчить нас без падіння,

Не вчить без втрати і жалю,

Та після кожного прощання

Ми ближче стаєм до раю свого.

16

Ми всі шукаєм спокій в долі,

Де все мінливе, мов вода,

Та хто у серці не зламався —

Той вічно житиме, як слава.

17

Є межа — між “я” і “все”,

Де стишується навіть страх,

І саме там душа росте,

Коли розум замовкає в снах.

18

Ми всі — як іскри між віками,

Як віддзеркалення небес,

І навіть той, хто впав у тьму,

Несе в собі божественний плеск.

19

Бо межі тіла — це не все,

Є безкінечність в кожнім диху,

І навіть смерть не знищить те,

Що серце створює у крику.

20

Ми всі колись вернемось в тишу,

У світ без болю і вини,

Де Бог промовить тихо: “Вийшов —

І пройшов свій шлях земний.”