"Пам’ять осені"

1

Летять листки, мов тихі сни,

Що знялись з гілки в час розлуки,

І шелестять між сивих дни́н —

Прощання серця, шепіт муки.

2

В повітрі пахне втома й спокій,

І небо низько, мов у сні,

І все, що було десь глибоко,

Тепер звучить у далині.

3

Осінній вітер рве обійми,

І час ховає теплий слід,

А ми стоїмо ще на межі між

Учора й тим, що зветься — світ.

4

І навіть дощ, як пісня стиха,

Співає спогади сумні,

Про те, як серце ще не втихло,

Про те, що втрат не зупинить.

5

Ми йдемо полем, де багряно,

Де все горить, але не з болю,

Бо кожен лист — мов обітниця,

Що світло житиме на волі.

6

Осінній вечір, темний, чистий,

Торкнувся вуст, мов сповідь вір,

І все, що зникло, стало змістом,

І навіть тиша — наче мир.

7

Десь пахне димом і печаллю,

І небо плаче між гілок,

І навіть серце не віддячить

Тим дням, що сплили між квіток.

8

Але у кожній тій печалі

Є щось живе, немов вогонь,

Що серед листя не згасає,

А шепче: “Дихай, ще не час, не сон.”

9

Бо пам’ять осені — як рана,

Що гоїться, та не зника,

І навіть у зимових ранах

Горить її тиха рука.

10

І в кольорі її прощання

Є ніжність, що не має меж,

Бо все, що впало у мовчання,

Живе у серці, як кортеж.

11

Ми знов ідемо між деревами,

Де світло тоне у сльозах,

І навіть погляд, повний правди,

Ховає біль на двох очах.

12

Ти йдеш, а листя під ногами

Шепоче спокій і печаль,

І навіть небо між хмаринами

Говорить: “Все, що є, — не жаль.”

13

Бо кожна осінь — це спокута,

Це шанс для серця знову жить,

І навіть втрати, мов отрута,

Уміють душу зцілити.

14

І я стою серед алей,

Де листя пахне, як вогонь,

І бачу, як між цих речей

Життя сплітається в поклон.

15

Бо в кожнім листі є історія,

Що впала з дерева в момент,

І навіть біль — то не теорія,

А світ, що має свій акцент.

16

І навіть коли все згасає,

І тиша кличе у сумний час,

То осінь тихо нагадає —

Що світ не зник, він жив у нас.

17

І всі дороги, всі прощання,

І всі пісні без голосів —

Вони живуть у серці зраннім,

Де Бог залишив нам мотив.

18

І навіть холод, що прониже,

Не зможе спинити той вогонь,

Бо пам’ять осені — то крила,

Що несуть нас крізь безсонь.

19

І в кожній втраті є краса,

І в кожнім спогаді — спасіння,

Бо навіть осінь, що згаса,

Дає душі благословіння.

20

І я дивлюсь, як листя пада,

І шепіт вітру каже: “Живи.”

Бо все, що є — це просто правда,

Що осінь вчить нас — не тужи.