“Коли мовчить небо”

1. Коли мовчить небо і вітер спить,

А світ стоїть між сном і пробудженням,

Я чую, як серце в мені тремтить —

Від спогадів, що не зникли з подихом.

2. І навіть тиша має свій звук,

Так ніжний, що ледве чутний,

Він схожий на шепіт старих розлук,

На дотик любові забутий.

3. Я дивлюсь у небо, шукаю слід,

Де, може, твій погляд мандрує,

І кожна зоря мені, мов заповіт,

Що хтось десь мене ще чує.

4. Бо світ — це велика жива ріка,

Де долі, як хвилі, зустрічаються,

І навіть коли розділяє віка,

Наші душі все ж обіймаються.

5. І зорі падають в нічну ріку,

Мов сльози старих бажань,

А я ловлю кожну у самоті,

Щоб згадати, як пахне ранок.

6. Десь там, де туман огортає шлях,

І дерева мовчать, як свідки,

Я стою на межі між "було" і "є",

І молюся за втрачені миті.

7. Чому ти прийшла, як вітер з гір,

Що стиха торкнувся обличчя,

І щезла, мов сніг, що розтав у вир,

Де сонце не бачить криги?

8. Я знову шукаю в туманах твій сміх,

Відлуння кроків у сутінках,

Бо навіть коли світ навколо стих,

Твій голос живе у відлуннях.

9. А небо мовчить, бо йому не треба

Слів, щоб усе сказати,

Бо іноді мовчання — це те ж саме,

Що “люблю, але мушу втратити”.

10. І час зупиняється на мить,

Як лист, що завис у повітрі,

І я розумію — ніхто не спить,

Навіть серця розбиті.

11. І в цьому мовчанні я чую дощ,

Що стукає в душу ритмом,

Він миє минуле, змиває біль,

Лишаючи спогад чистим.

12. Можливо, так треба — мовчати всім,

Щоб чути себе по-справжньому,

Бо навіть у тьмі, коли світ чужий,

Світиться душа домашньо.

13. Я бачу, як небо вдягає шати,

Зоряні, тихі, святі,

І розумію: щоб знову літати,

Треба пройти крізь тьму самоті.

14. Бо навіть у втраті є благодать,

І навіть у болі — сила,

Коли мовчить небо, ти мусиш встать,

Щоб знати, що ще не згинув.

15. І я піднімаю очі вгору,

Де сяє далекий знак,

І розумію — життя прозоре,

Як вітер, що спить в хмарах.

16. Бо все, що було, ще буде не раз,

І все, що зникло, — вернеться,

Бо навіть у серці, що вмерло в час,

Іскра любові тримається.

17. І, може, колись, коли знов весна,

Розквітне дорога в споминах,

Я знов упізнаю тебе сама,

Без слів, без імен, у промінні.

18. А поки мовчить небесний світ,

І день ховається в вечір,

Я дякую Богу за кожен мить,

Де вчила мене не втечі.

19. Бо навіть мовчання — то теж любов,

Якої не треба голосу,

Воно, як вогонь, що горить без слів,

Але гріє душу осінню.

20. І я усміхаюсь у темряві,

Бо знаю, що все минає,

І навіть коли мовчить небо —

То, значить, воно прощає.