"Коли прокидається ріка"

1. Ще спить земля під ковдрою снігів,

Та перший промінь ледь торкнувся схилу,

І в серці — подих ранніх див,

Де річка розтинає кригу білу.

2. Вона тремтить, мов перший подих дитини,

Що бачить світ без страху й меж,

І кожна хвиля — мов причина,

Щоб знову жити без одеж.

3. Вода розкрила своє серце,

І слухає, як світ росте,

І в ній, мов дзеркалі, вересень

Ще сниться, та весна вже йде.

4. Прокинулись луки і верби,

Пташки розрізали тишу,

І небо зітхнуло вперше,

Змиваючи темряву в душу.

5. І річка співає тоненько,

Мов арфа в руках світанку,

І вітер гладить легенько

Її прохолодну штанку.

6. Береги ще в тумані, як в мріях,

Але життя вже шумить,

І перші квіти, несміло

Підносять лице у мить.

7. Усе навколо живе,

Кожен камінь — дихає,

І навіть листя старе

Шепоче: «Так, ми є».

8. І ріка, мов душа від болю,

Розбиває кригу зсередини,

І світ відкриває волю,

Як очі після зими.

9. І там, де вода тече,

Росте її тиха сила,

І все, що було — мине,

І все, що прийде — миле.

10. Вона несе на спині

Гілки, пісок і сни,

Мов спогади, що в мені

Шепочуть: «Живи».

11. І кожна крапля — історія,

І кожен сплеск — життя,

Бо в русі є перемога,

Бо стояння — смерть буття.

12. І сонце, мов очі Боже,

Дивиться в її глибини,

І навіть в найтемнішій ложі

Є відблиск Його людини.

13. Ріка сміється у сонці,

І пахне вологим світлом,

І навіть каміння в донці

Молитву шепоче тиху.

14. І я стою на березі,

І слухаю шум її пісні,

І думаю — скільки в серці

Весен іще не пізні.

15. Бо все, що текло колись,

Не зникло, а стало суттю,

Бо навіть в найглибшій тиші

Є рух, що творить присуття.

16. І ріка, мов жінка ніжна,

Пригортає до себе світ,

І кожна хвиля — як пісня,

Що розтинає лід.

17. І небо цілує воду,

А вітер торкає траву,

І все це — велика згода,

Що вічність — не на слову.

18. Вона ще довго співатиме,

Коли сонце впаде в долоню,

І навіть коли все згасне,

Ріка залишиться в спогаді.

19. Бо в ній — усе: і смуток, і щастя,

І час, і забуття, і любов,

І кожен берег — причастя

Для тих, хто дивився знов.

20. І я шепочу їй вдячно:

«Ти вчиш мене не стояти,

А плисти — спокійно, відважно,

Й весною в душі ставати».