"Сльози роси на траві"

1. На світанку ще сонце дрімає,

І проміння торкає світи,

А трава, мов душа, відчуває,

Як на ній народились світи.

2. Сльози роси — то мов сповідь природи,

Що вночі плаче тихо й сама,

І немає у неї нагороди,

Тільки тиша й ранкова зима.

3. У цих краплях — втома й надія,

І молитви старих дерев,

Що стоять, як святі, без наділу,

У обіймах своїх віків.

4. Трава, мов шовк, під ногами співає,

І холодом ніжно пече,

Мов душа, що втомилась і знає,

Що спокій прийде й утече.

5. Сльози роси — то пам’ять про ніч,

Де місяць шептав їй казки,

Де зорі плели їй вічний обруч,

І несли у небесні мрійки.

6. І кожна краплина — як серце,

Що битись боїться дарма,

Бо світ цей холодний, як березень,

А душа — ще така молода.

7. Вітер гладить траву, як дитину,

І сушить її тихий плач,

Мов Господь, що прощає людину,

Бо розуміє — інакше ніяк.

8. І сонце з небес розчиняє

Сльози ночі в теплій імлі,

І природа знов оживає,

Як воскреслий спокій землі.

9. І в тих росинках — відбитки неба,

Мов очі, що бачили сни,

Де немає нічого, крім тебе,

І твого промовчання весни.

10. Тиша лягає на плечі світанку,

І річка вмиває свій лик,

І знову у серці — подяка,

Що світ цей прекрасний навік.

11. Бо навіть коли все минає,

І осінь торкнеться трави,

То роса все одно нагадає:

Є початок у кожної зими.

12. І навіть коли небо впаде,

І листя забуде свій цвіт,

То крапля роси не зникне,

Бо в ній — цілий Божий світ.

13. Там любов, що не просить слів,

Там тепло, що не має меж,

Там дитинство, що не зболів,

І надія, що вічно біжить без меж.

14. Хай день народиться в світлі,

І небо знов стане чистим,

Бо все, що живе у цій миті —

То сльози, що стали життям колись.

15. І кожна травинка знає,

Як боляче бути живим,

Та все одно серце палає,

Щоб світ не став кам’яним.

16. Бо життя — то роса на світанні,

Коротке, та ніжне, мов мить,

Що зникає в першому промінні,

Та вічно в душі блищить.

17. І коли зійде день над полями,

І шум проросте з тишини,

То в тих краплинах між нами

Я бачу спогад весни.

18. Бо світ не старіє — він дихає,

Він плаче, сміється, мов ти,

І кожна роса промовляє:

“Навчися, людино, цвісти”.

19. Бо навіть у смутку природа —

То шепіт любові Творця,

Що крізь росу і негоду

Говорить: “Життя — не кінця”.

20. І в кожній краплині, у кожнім світанні

Я бачу небо і сни,

Бо в серці моєму востаннє

Засвітять сльози роси.