«Ріки часу»

1

Час тече, як ріка між горами,

Не зупиняється, не питає, хто ми.

Він не вертає ні днів, ні митей,

Та залишає сліди — глибокі, вічні.

2

Ми всі йдемо берегом цієї ріки,

Хтось босими ногами, хтось у поспіху.

І кожна хвиля — це день чи мить,

Що більше не повториться ніколи.

3

Час не квапить і не жаліє,

Він просто робить своє — іде.

І все, що здавалось вічним колись,

Стає спогадом, мов пил на вітрі.

4

Ми хочемо встигнути все і одразу,

Зупинити мить, схопити красу.

Та час шепоче: «Живи, не тримай,

Бо лише в русі є сенс буття».

5

Він не ворог, не кара, не тінь,

А вчитель, що вчить через втрати.

Бо тільки втративши, ми пізнаємо,

Що справді мало ціну для душі.

6

Час стирає зморшки на спогадах,

Але не стирає любов і правду.

І навіть коли роки зникають,

Душа пам’ятає — усе, що істинне.

7

Ми думаєм — часу ще море,

Ще буде потім, ще буде завтра.

Але ріка не знає зупинок,

Вона не чекає тих, хто зволікає.

8

Кожна секунда — це зерно,

Яке ми сіємо у вічність.

І від нас залежить, чи виросте там

Світло, чи лишиться тільки тінь.

9

Час не краде — він повертає,

Те, що дав — у іншій формі.

Він вчить цінувати не гучне,

А тихе, щире, справжнє, живе.

10

Ми старіємо — але не даремно,

Бо з роками серце мудрішає.

І навіть біль минулих днів

Стає ніжністю спогадів теплих.

11

Час лікує, та не забирає,

Він просто вкриває рани туманом.

І вчить нас не плакати над минулим,

А дякувати за кожен урок.

12

Ріки часу течуть крізь нас,

Омиваючи каміння гордості.

І тільки ті, хто зумів відпустити,

Стають вільними, мов вітер у полі.

13

Не проси часу спинитись,

Бо зупинка — то вже кінець.

Краще пливи з ним у злагоді,

Навчаючись приймати і жити.

14

У дитинстві він біг, мов птах,

У зрілості — повзе, як змія.

Та кожна його мить — безцінна,

Бо це частинка вічного шляху.

15

І коли дивишся назад, у роки,

Бачиш не втрати — а силу.

Бо все, що минуло, зробило тебе,

І кожна хвиля шліфувала душу.

16

Час не має жалю до байдужих,

Він дарує лише тим, хто цінує.

І навіть одна хвилина любові

Вартує тисячі днів порожнечі.

17

Ми не володарі часу — ми гості,

Що прийшли, щоб навчитися жити.

І лиш той, хто пізнав його ритм,

Розуміє суть вічності серцем.

18

Час — це міст між учора і завтра,

По якому йдемо, не знаючи кінця.

Та головне — не те, куди він веде,

А що залишаємо після себе.

19

І навіть коли ріка розіллється,

І втопить у спогадах старі мости,

Душа все одно згадає кожну мить,

Де було життя — справжнє, пульсуюче.

20

Тож дякуй часу, не гнівайся на нього,

Він — не ворог, а вічний друг.

Бо саме він вчить нас любити,

Поки ще є — сьогодні, зараз, тут.