«Коли мовчить душа»

1

Буває мить, коли слова мовчать,

Коли не можеш навіть плакать тихо.

І світ такий чужий, такий далекий,

Що хочеться сховатись від усіх.

2

Та саме в цій безмовності глибокій

Прокидається істинний твій зміст.

Бо лиш тоді, коли усе затихне,

Почуєш серця власного навмис.

3

Ми звикли бігти, дбати, не спинятись,

Хапати сни й ловити кожну мить.

Та часом треба просто зупинитись

І дозволить тиші говорити.

4

Бо тиша — не порожня, не сліпа,

Вона лікує рани й розуміння.

І навіть буря в серці відпуска,

Коли приймаєш біль без звинувачення.

5

Ми вчимося жити між падінь,

Між вірою і сумнівом, як в прірві.

І кожен день — це шанс знов підвестись,

Не загубивши доброти і гідності.

6

Коли мовчить душа — не бійся того,

Бо, може, саме зараз вона слуха,

Як шепче Бог крізь вітер і дощі:

«Ти — мій. І шлях твій має суть і рух».

7

Не все, що мовчить, є порожнім,

Не все, що зникло, втратилось навік.

Бо навіть тінь, що вчора зникла з нами,

Колись поверне світло у твій дім.

8

Не поспішай у розмовах із болем,

Не треба відповідей у ту ж мить.

Бо іноді життя саме навчить

Без слів, без знаків, без пояснень строгих.

9

Ми часто просимо: «Дай знак, Господь!»

А Він мовчить — і в тім Його любов.

Бо поки ми не вчимося чекати,

Не зрозумієм, що дає дар мов.

10

І навіть коли серце розриває,

Коли здається — більше не знести,

Життя шепоче: «Дихай… просто дихай…»

І це вже досить, щоб іти.

11

Коли мовчить душа, вона росте,

Як дерево в глибокім ґрунті ночі.

І в тій темряві народжується світло,

Що потім людям гріє очі.

12

Бо кожен біль — це насіння сили,

Кожна втрата — корінь нових див.

І те, що зараз тихо завмирає,

Завтра проросте вогнем живим.

13

Не жди аплодисментів від життя,

Не треба слави, визнань чи похвали.

Бо справжній подвиг — це стояти в тиші,

Коли здається — впасти легше, ніж зціліть.

14

Ми всі шукаєм сенсу у словах,

А він у діях — простих, без звуку.

В обіймах, що мовчать, а все ж говорять

Про те, як сильно хтось тебе почує.

15

І навіть коли втратиш усе,

Коли навколо тільки порожнеча,

Пам’ятай — душа мовчить не через страх,

А щоб знов воскреснути у світлі.

16

У тиші — правда. У мовчанні — мир.

Там серце вчиться жити без ілюзій.

І ти нарешті бачиш, хто ти є,

Без мас, без ролей, без прикрас і музики.

17

Коли мовчить душа — це не кінець,

Це перерва між двома подихами.

Бо після тиші завжди буде звук,

І після ночі — сонце над полями.

18

Мовчання — теж молитва до небес,

Коли вже сил нема казати слово.

І навіть сльози — то не слабкість твоя,

А просто спосіб дати душі свободу.

19

Ми всі втомились іноді кричать,

Та істина приходить не в гучності.

Бо Бог приходить у той час,

Коли нарешті тихо в серці людськім.

20

Тож не лякайся тиші і самоти,

Не втікай від неї, не тікай від болю.

Бо в мовчанні ти знайдеш себе,

І світ почує — твій голос знову.