«Коли мовчить час»

1
Коли мовчить час — говорить душа,
Без слів, без страху, без прикрас.
І все, що було, стає тишина,
А істина сходить, як ясний вогонь з нас.

2
Ми бігли роками за тінню марень,
Губили серце у метушні.
А час, немов мудрий старець старий,
Шептав: «Знайди себе у весні».

3
Життя — не поспіх, не вічне змагання,
А шлях до світла через біль.
І кожен день — це нове пізнання,
Що все минає, окрім душі.

4
Ми часто мріємо про завтра,
Забувши, що зараз — уже скарб.
Бо в кожній миті, хоч і малій,
Є вічність, яку дарує нам час.

5
Сидиш мовчки — і чуєш серце,
Як б’ється в ритмі старих дощів.
І раптом розумієш, що щастя —
Це просто бути серед живих.

6
Коли спиняєшся хоч на мить,
Щоб подивитись на небо вгорі,
Ти бачиш, як вічність крізь тебе диха,
І як світ любить — навіть у борні.

7
Ми прагнемо більше, все далі й далі,
Не помічаєм, як спливають дні.
Та час не судить, він просто пливе,
Даруючи шанс знову і знов.

8
І все, що ми мали, зникає згодом —
І слава, і гроші, і навіть слід.
Та лиш добро, зроблене колись,
Світитиме вічно, крізь пітьму й лід.

9
Ми часто шукаємо сенс у словах,
У книгах, в поглядах, у чужих очах.
А сенс — у простому: люби, прощай,
І вір, що життя — не дарма, не жах.

10
Час — то учитель, що мовчки навчає,
Без крику, без кари, без суєти.
І тільки той, хто серцем пізнає,
Зуміє по-справжньому жити.

11
Бо в тиші народжуються відповіді,
У смутку росте глибина.
І хто не боявся втратити все,
Той знає, що справжнє — одна.

12
Ми — подорожні у світі мінливім,
Де час — наш провідник і суддя.
І кожен крок, навіть найдрібніший,
Пише історію нашого я.

13
Хтось витрачає життя на славу,
Хтось — на багатство і суєту.
Та лиш любов, що лишає рану,
Залишає вічну красу.

14
І кожна зморшка — то шлях прожитий,
Кожен шрам — це історія серця.
Бо тільки біль нас вчить любити,
А втрати — вчать не закриватись дверця.

15
Ми всі колись підемо у тишу,
Та не зникнем, якщо любили.
Бо навіть після останнього подиху
Наш світло житиме в тілі вітрил.

16
Час — то ріка, що несе всі миті,
А ми — листки на її хвилях.
Хтось зникає, а хтось лишає
Слід на воді — як доля мила.

17
Ми всі спішимо, але для чого?
Щоб встигнути жити — чи просто бігти?
Бо найвищий сенс — не в досягненнях,
А в умінні любити й вірити.

18
І коли зупиниться все навколо,
І тиша стане твоїм другом,
Ти зрозумієш: життя — не боротьба,
А пісня, що лине між кругом.

19
Не бійся змін — вони потрібні,
Бо час не ворог, а добрий гість.
Він забирає лиш те, що марне,
Щоб дати шанс побачить зміст.

20
Коли мовчить час — душа говорить,
І світ стає прозорим, ясним.
Бо тільки в тиші розкриєш правду,
Що життя — це дар, не дим.