Колиски і Бетон

​Вона живе не в парадних строфах і не на листівках,

А в тихій паузі між сиренами, коли нарешті засинає місто.

Вона — у короткім «Як ти?», відправленим з напівпорожньої зупинки,

У розбитому шибці, що все одно відбиває сонце золотисто.

​Україна — це запах вогкого чорнозему після дощу,

Це паркан, пробитий уламком, де все одно розквітає роза.

Це бабуся, яка каже: «Я тобі гарячого борщу налю»,

Навіть коли над дахом шумить чергова загроза.

​Вона розсипана в гулі далеких степових вітрів,

У шепоті дніпровських хвиль і в кронах столітніх дубів.

У руках, що плетуть маскувальні сітки до темряви,

У слові «Дім», до якого ведуть усі спалені мости.

​Це не просто географія, не просто контур і прапор,

Це фантомна нитка, що з'єднує мільйони гарячих сердець.

Коли ти далеко — вона стає найглибшим із твоїх шрамів,

Коли ти дома — вона твоєї стійкості творець.

​Україна — це дитячий малюнок на жорсткім бронежилеті,

Це відлуння сміху в метро під час тривалого тривожного дня.

Це той самотній світлофор на порожньому проспекті,

Що врешті-решт вмикає зелене світло для нового життя.

​Вона — у кожному, хто не здався, хто вірить і чекає,

У кожному стукоті молота, що зводить знову розбомблені стіни.

Вона зболена, але ніколи в житті не вмирає,

Бо її душа — це ми з тобою, від заходу до східної вершини.

​І коли настане той ранок, промитий тишею й росою,

Ми обіймемось так міцно, як обіймають тільки після шторму.

Україна підведеться над світом розквітлою красою,

Загорнута в наш біль, переплавлений у любов непоборну.