"Пробач, що не втримав тебе"

1

Пробач, що не втримав тебе тоді,

Коли ще міг торкнутись долоні.

Тепер між нами — дні і сни,

І спогади, що рвуть безмовно.

2

Я часто думаю, що було б,

Якби лишив усе, побіг до тебе.

Та час — мов камінь, впав на лоб,

І я стою під порожнім небом.

3

Твоє ім’я живе в мені,

Як тихий дзвін у вечір пізній.

І навіть в темряві, у сні —

Ти поруч, мов зітхання ніжне.

4

Я пам’ятаю запах твій,

Твої слова, твої обійми.

І серце, що колись було живим,

Тепер без тебе просто зимне.

5

Пробач, що іноді мовчав,

Коли потрібно було крикнути.

Я сам себе тоді злякав —

Бо не навчивсь тебе берегти.

6

Я думав — встигну, все прийде,

Ще буде час, ще буде літо.

А потім світ узяв і впав,

І ти пішла, лишивши світло.

7

Ти — мій спокій і біль одночас,

Мій шлях, що йде крізь втому.

І навіть коли життя гасне враз,

Я пам’ятаю твою втому.

8

Я бачу тебе у кожнім сні,

У відблиску зір, у світлі дня.

І навіть якщо вже не моє —

Ти все одно моя весна.

9

Я б віддав усе, щоб знов

Хоч раз тебе побачить близько.

Щоб час спинився, і любов

Звучала так, як колись чисто.

10

Я п’ю цей біль, немов вино,

Гірке, але живе у серці.

І навіть якщо згасло давно —

Любов моя все ще не зникне.

11

Пробач мені ті слова пусті,

Ті ночі, де я не був поруч.

Я досі йду крізь самоти,

Несучи тебе у серця схоронь.

12

Мені не треба ні забуття,

Ні шансів вдруге, ні розради.

Бо навіть якщо нема життя —

Моя душа тебе шукає завжди.

13

Я знаю — ти щаслива там,

І це дає мені спокою краплю.

Хай інший тримає твою долоню —

Я все одно люблю, як завжди.

14

Можливо, Бог так захотів,

Щоб я навчився через втрату

Любити чисто, без “я хочу”,

А просто — щоб тебе не зрадити.

15

Пробач, що не втримав тебе,

Хоч серце досі не відпускає.

Бо справжнє кохання — не те, що триває,

А те, що живе, навіть коли вмирає.