"Я не вмію не любити"

1

Я довго мовчала, боялась сказати,

Що серце твоє — це мій тихий дім.

Я вчилась мовчки тебе чекати,

І кожен день був мов вічний дим.

2

Ти й не здогадувався, мабуть, ніколи,

Що погляд твій — мій всесвіт цілий.

Що навіть у холод душа без слова

Шукала тебе у вітрах безсилих.

3

Я сміялась, коли ти дивився,

Ховала тремтіння в своїх очах.

Бо в кожнім слові, що ти лишився,

Була для мене любові суть й страх.

4

Я не вмію бути байдужою,

Бо в мені все про тебе живе.

Коли ти йдеш — я стаю порожнею,

Коли мовчиш — душа зове.

5

Твої слова мені — мов музика,

Твоє ім’я — як молитва в ніч.

І навіть коли серце збудиться,

Тебе кличе у кожен крик.

6

Я не кажу — “будь моїм назавжди”,

Бо світ мінливий, і ми — не боги.

Та я прошу — не забудь ніколи,

Як я дивилась на тебе, як вперше.

7

Бо в тому погляді — цілий світ,

І страх, і ніжність, і надія.

Там — кожен подих, кожен міт,

Де я вперше стала щаслива.

8

Я вчуся любити без вимог,

Без обіцянок, без страху втрати.

Бо справжнє кохання — не з логік,

А з тих, хто вміє мовчки чекати.

9

Ти став для мене сенсом днів,

Ти — подих вітру після грози.

І навіть якщо світ стане снів,

Я збережу тебе у сльозі.

10

Моє кохання не просить слави,

Не хоче більше, ніж має.

Воно живе в мені тихо й справно,

І навіть у болі не вмирає.

11

Я вчуся любити не за щось,

А просто — бо ти є у світі.

Бо кожна мить, що з тобою зросла,

Дарує мені життя й світло.

12

Я не прошу нічого взамін,

Лише не стирай мій образ з пам’яті.

Бо навіть якщо нас розділить час —

Любов лишиться у серця храмі.

13

Ти — мій спокій і мій біль,

Моя надія, мій вогонь.

І навіть якщо згасне світ,

Я йтиму крізь нього — в твій сон.

14

Я не вмію не любити,

Бо серце моє вже твоє.

І навіть коли зникнуть світи —

Любов мене не відпускає.

15

То знай: коли ніч холодна й тиха —

Я думаю про тебе знов.

Бо в кожній тіні, в кожній тиші —

Живе моя вічна любов.