"Ти — мов весна у зимовім полоні"

1

Ти — мов весна у зимовім полоні,

Мов подих світла в сутінках душі.

І навіть коли серце в полоні —

Я вірю: ми назавжди одні.

2

Між нами — кілометри і роки,

Та це дрібниці для любові справжньої.

Бо кожен подих твій — мій крик,

А кожна мить — надія вічна й важна.

3

Я не шукав тебе — ти снилась,

Як промінь сонця крізь вікно.

Ти в серці тихо оселилась,

І стало там уже світло.

4

Твої слова — мов подих вітру,

Коли душа утомлена мовчить.

І я вчуся знову жити,

Бо є для кого цвісти й горіть.

5

Нехай життя міняє плани,

Та серце не забуде нас.

Бо навіть в тиші, без обману,

Твій голос чую повсякчас.

6

Ти — мій спокій серед бурі,

Моя весна серед зими.

Навіть у тьмі, в найгіршій хурі,

Я бачу шлях, бо в серці — ми.

7

Коли втомлююсь і світ мовчить,

Я згадую твої очі.

І навіть біль тоді не кричить,

Бо серце знову шепоче.

8

Ти — ніжність, тиша і вогонь,

Моя молитва у ночі.

Мій рай на дні усіх бездонь,

Мій сенс, мій спокій і ключі.

9

Я не боюсь ні злив, ні хмар,

Коли твій образ поруч в снах.

Бо навіть холод злий і стар —

Не має сили, де любов жива.

10

Ти вчиш мене любить без слів,

Вірити навіть у відстань.

Бо де колись я просто жив —

Тепер палаю, як полин пристань.

11

Ти — мій світанок після бур,

Моя душа у час мовчання.

І навіть в тьмі я чую гул —

То серце кличе до кохання.

12

Я відчуваю тебе крізь сни,

Крізь час, простори, біль і втому.

Ти — мій дім серед пустоти,

Моя весна серед зими свідомо.

13

І навіть коли навкруг самота,

Я знаю — десь ти поруч, в серці.

Бо любов — то вічна висота,

Що світить навіть у безвір'ї.

14

Я не відпущу тебе ніколи,

Бо ми — не випадковість в дні.

Це Бог нас звів на перехресті долі,

Щоб разом йшли — і в снах, і наяві.

15

Ти — мов весна у зимовім полоні,

Моя надія, мій спокій, мій світ.

І навіть як згаснуть усі горизонти —

Любов не згасне. Бо вічно — ти.