Ти пробув зі мною до сімнадцяти.
Вночі стиха крав у неба зорі.
Їх мені не перепало й кільканадцяти —
Від безвихíддя я себе топила в морі.
Ти звик до мене, я — до тебе,
Але без вороття міцніша лють.
Бо занадто довго, знаєш,
Цвіте під боком твоя ртуть.
Махни рукою, що, мовляв,
Ти із зірками викрав трохи часу.
Та вже повішені тисячі обˈяв,
В яких не написали нашу дату.
Зроби вигляд, мов нічого не було.
Я за все, що можна, пробачаю.
І навіть поцілую у чоло.
Тільки піди. Бачиш, на прощання проводжаю.
Відредаговано: 28.10.2020