Вірші. Філософський стиль.

Парадокс любові.

Якщо зів’яло — значить, не було коріння,
Якщо зникло — чи дійсно було в тобі?
Кохання — не мить, не вогонь на вітрі,
А час, що горить у вічності собі.

Воно не тоне в відстані й мовчанні,
Не кришиться від втомлених ночей.
Це не жар пристрасті, не бажання —
А глибше: тиша між двох сердець.

Кохання — не те, що лишає сліди,
А те, що стає самими слідами.
Воно не вимагає бути — воно є,
Навіть коли не сказане нами.

Те, що проходить — було лише тінню,
Відблиском в дзеркалі змінного "я".
Бо справжнє — не має завершення часу,
Йому не потрібна присутність — воно триває в відсутності.

Любов не минає. Вона стає світлом
У глибині пам’яті, диханні дня.
А те, що пішло — було, можливо, солодким,
Та коханням — не стало. Лиш мрією сна.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше