Верба (Стоїть серед поля, схилившись)

Стоїть серед поля, схилившись,

Молоденька верба, зажурившись.

Стоїть собі тихо й плаче,

Тільки ніхто її слізок не бачить.

Ніхто не чув і не знає,

Ніхто не бачив й не питає.

Звідки взялась вона, гарненька?

Чому сумує, молоденька?

А я знаю й розповім.

Розповім я вам усім.

Як в одних панів дітей не було,

Й про це гуділо все село.

Та навесні, коли цвіли поля,

В них народилось немовля.

Та одна ворожка їм сказала,

Що велике прокляття дитина їхня мала.

Невдачу велику вона несла,

А коли вона зросла – 

У панів геть зовсім все погано стало,

Вони гроші все втрачали і вже зовсім бідували.

Незвично їм так було жити,

Позичати і просити.

Не хотіли бідувати

І стали доньку виганяти.

В селі сказали, що «в столиці

Доня шиє рукавиці».

А насправді донька їх блукала

У полі, в сіні ночувала.

Та якось однією дниной

Познайомилась з хлопчиной,

І відразу ж закохалась,

Дівоче серце не втрималось.

Вони самі щасливі були,

Але недовго так жили.

Милого на війну забрали,

Дівоче серце розтоптали.

Дівчина хлопця все чекала,

Все у полі виглядала.

І до ворожки вже ходила,

Зіллячко якесь просила.

Щоб втамувати в серці біль,

Як не вернеться він відтіль.

І ворожка все ж дала,

Щоб дівчина не страждала.

Та через давню свою старість

Бабця забула дещо малість.

Забула попередити дівчину,

Щоб не пила те зілля в днину.

А дівчина вдень, у полі,

Зілля випила поволі.

Поплакала, і помолилась,

І у вербу перетворилась.

Ніхто не чув і не знає,

Ніхто не бачив, й не питає.

Чому була такою воля?

Чому була проклята доля?