Верба (Скрізь так гарненько)

Скрізь так гарненько,

Шумить вода тихенько.

Біля води вітер гуляє

І тихенько завиває.

Верба у воду опустила лози,

Немов дівчина свої коси.

Біля води схилилась,

Немов дівчина, коли Богові молилась.

Не знаю – правда то чи ні?

Одна легенда відома мені:

Немов біля води село було,

Мало людей в ньому жило.

Були в ньому хлопець і дівчина,

Жили вони як одна родина,

Сильно одне одного кохали

І у всьому одне одному допомагали.

Якось одного вечора говорить хлопчина:

– Ходімо зі мною, коханая дівчина,

Поплаваємо на човні?

– Пробач, не по собі мені.

Йди-но сам, на човнику прогуляйся,

Та скоріше повертайся.

І пішов хлопчина.

Залишилась сама дівчина.

Вона не лягла спати,

А стала коханого чекати.

А хлопчина був серед води тим часом,

Коли на нього накинулись русалки всі разом.

Його трішки полоскотали,

Й на дно до тебе забрали.

А дівчина чекала, чекала,

Вже майже задрімала.

Пішла до води хлопчину виглядати,

Стала на березі вона його шукати.

Весь берег обійшла,

І човен без коханого знайшла.

Кожного дня дівчина до берега приходжає,

І хлопчину все виглядає.

А час усе минав, ішов,

А хлопчину так ніхто і не знайшов.

А дівчина все чекала,

І без нього дуже сумувала.

За нього Богові молилась,

І на воду зі слізьми дивилась.

…Поспускала в воду коси,

Та через мить, були то – лози.

Дівчина завмерла, зажурилась.

І над водою у вербу перетворилась.

Люди довго їх шукали,

Та що трапилось – не знали.

Стоїть над водою верба, схилившись,

То дівчина виглядає коханого, зажурившись.