ПРИРУЧИЛИ

Ми відповідальні за тих, кого приручили,
За тих, кому ми цілий світ відкрили.
Колись вони самотньо йшли крізь світ,
Не знаючи людських долонь і бід.

Вони були маленькими частинами природи,
Де вільний вітер знав усі їхні дороги.
Та ми прийшли — покликали, зігріли,
І їхні серця нам довіритись зуміли.

Вони забули, як тікати від людей,
Як від чужих ховатися очей.
Вони повірили: людська рука — це ласка,
Що кожен дім — тепло, любов і казка.

Ми стали їхнім небом і землею,
Їхнім теплом, надією, сім’єю.
Вони не знають зради наперед —
Вони приходять до людей без жодних прикмет.

А що ж ми робимо натомість?
Де наша совість? Де людська свідомість?
Ми гладимо — а потім б’ємо,
Ми приручаємо — а потім віддаємо
На вулиці, у холод, у пітьму,
Немов живу істоту — просто нікому.

Ми залишаємо їх біля хвірток,
Немов любов — непотрібний мотлох.
Вони чекають. День минає. Ніч.
А ми забули їхні віддані обличчя.

Вони не знають, чим завинили,
Чому їхні люди раптом покинули.
Вони не можуть запитати: «За що?»
Вони лише чекають. І все.

А ти, хто кривдить слабшого за себе,
Хто завдає живому болю просто так, —
Скажи, невже тобі для щастя треба
Побачити в чужих очах свій страх?

Якщо вони тобі огидні — не чіпай.
Не любиш їх — то просто оминай.
Не хочеш поруч — не бери у дім.
Та не ставай для них пеклом на землі!

Не бий! Не муч! Не викидай на холод!
Не прирікай на голод і на голодну смерть!
Ти можеш пройти повз них, не заподіявши болю,
То чом же обираєш жорстокість, а не честь?

Бо якщо ти свідомо мучиш беззахисне,
Якщо чужий біль розважає тебе,
То ким би ти не здавався у світі,
Скажи: що людського залишилось в тобі?

І не кажіть мені: «Це всього лиш тварина».
Невже це виправдання для жорстокості й зла?
Хіба не болить їй? Хіба не страшно?
Хіба вона сама собі обрала страждання?

А ті, хто рятує, годує, лікує,
Хто в холод зігріє, хто біль їхній чує,
Хто витратить останнє, аби врятувати,
Хто вчиться любити й не вміє кидати, —

Вони можуть здаватися дивними людям,
Мовчазними, різкими, не схожими на інших.
Та, може, вони просто втомились дивитись,
Як хтось без докорів дозволяє собі знищити
Того, хто не може себе захистити,
Того, хто не вміє людською мовою просити.

Не плутайте їхню суворість із зломом.
Не кожен, хто гнівно говорить, — жорстокий.
Іноді гнів — це останнє, що маємо,
Коли беззахисних знову вбивають і зраджують.

Бо любов до тварин — це не слабкість душі,
Не примха, не мода, не гарні слова.
Це вміння помітити біль у мовчанні,
Коли перед тобою — істота жива.

І знаєте, що найстрашніше у світі?
Не те, що тварини не вміють говорить.
А те, що люди, які вміють говорити,
Не завжди знаходять у собі сили
Їх почути.

Тварина не знає, скільки в тебе грошей,
Не дивиться, хто ти й чого досягнув.
Їй не потрібні твої гучні обіцянки —
Лиш трохи тепла, щоб ти поруч побув.

І байдуже їй, чи ти сильний, чи слабкий,
Чи маєш багатство, чи світ увесь твій.
Вона просто любить. Усім своїм серцем.
І вірить, що ти не залишиш її.

То перш ніж ударити — згадай на хвилину:
А що, як на місці беззахисного — ти?
Якби хтось сильніший позбавив тебе дому,
Залишив у холоді, змусив страждати й мовчати,
Чи хотів би ти болю? Чи хотів би вмирати?
Чи хотів би, щоб хтось пройшов повз,
Навіть не спробувавши тебе врятувати?

Усе живе хоче жити.
Усе живе відчуває біль.
І жодне життя не стає менш цінним
Лиш тому, що воно не схоже на наше.

Людина, тварина, найменша комаха —
У кожного є свій короткий земний шлях.
Ніхто не просився на світ, щоб страждати,
Ніхто не народився, щоб біль відчувати.

Ми різні за формою, силою, мовою,
Та кожен тримається за своє життя.
І світ не стає ні добрішим, ні кращим,
Коли ми бездумно ламаємо чиєсь буття.

Ми відповідальні за тих, кого приручили.
Це не красиві слова — це наш обов’язок.
Якщо вже навчили їх вірити в нас,
То не маємо права зрадити їхній довірі.

Не можеш любити — не мусиш любити.
Та маєш навчитися не кривдити й не губити.
Бо людяність — це не слова на вустах.
Це те, що ти робиш, коли хтось слабший за тебе стоїть у сльозах.

І якщо колись, озирнувшись на прожите,
Ти захочеш зрозуміти, ким був у житті, —
Згадай не слова, що казав про добро,
А тих, хто залежав від тебе,
І як ти з ними повівся.

Бо людиною не стають від самого народження.
Її не доводять словами, не здобувають званням.
Людяність — це вибір:
берегти того, хто слабший,
і не зрадити того,
хто довірив тобі життя. 

Хочу доповнити тим, що це можливо не зовсім вірш, а моя особиста думка, мої почуття й біль, який я відчуваю, коли бачу жорстокість до тварин. Це те, про що я справді думаю і що мені болить. Я просто хочу нагадати, що кожне живе створіння має право на життя, на безпеку й на любов. Особливо ті, кого ми самі приручили й навчили довіряти нам.