Життя у війні

Тепла постіль, обійми, родина,
Безтурботне, спокійне життя…
І ніхто ще не знає, що нині
Мить розділить його на «до» і «після».

Ще вчора — світанки, розмови,
Дитячий сміх і тепло рідних рук.
А сьогодні — сирени і втечі,
І страх, що стискає навкруг.

Один вибух — і світ розколовся,
Одна мить — і життя вже нема.
Лиш холодний, важкий уламок
Перекреслив чиєсь майбуття.

Хто винен? Хто право це дав нам —
Забирати життя без вини?
Що зробила родина поганого,
Що її розділили назавжди?

Чому діти ростуть без батьків?
Чом батьки ховають дитину?
Хто поверне їм радість і сміх?
Хто загоїть цю рану єдину?

Важко. Страшно. Нестерпно.
І здається — надії нема.
Де поділося тихе минуле?
Де життя, де спокій, де весна?

Те життя, де не знали ракет,
Де від пострілів люди не мліли,
Де не треба було засинати
Зі страхом, що завтра не стане.

Де не знали побиття й насилля,
Де не вчилися жити в страху,
Де ніхто не благав про спасіння,
Не ховався від смерті в підвалі.

За що? За чиєсь чуже рішення?
За чиїсь амбіції й гнів?
Чому доля мільйонів невинних
Стала платою за чийсь хибний вибір?

Де знайти ту надію, коли
Стільки злості у серці зібралось?
Коли хочеться просто спитати:
Невже людяності не залишилось?

Люди в окопах сидять,
Відділені небом від дому.
І не знають, чи зможуть колись
Повернутися до рідного дому.

Там хвилина — і вічність минула,
Там хвилина — і друга нема.
Там життя обривається раптом,
А у когось лишається тиша німа.

Коли буде тиша? Чи буде?
Чи можлива вона взагалі?
Чи настане той ранок без вибухів,
Де не знатимуть страху на землі
Ні дорослі, ні діти малі?

Звільніть нас. Відпустіть. Дайте жити.
Дайте право на власне життя!
Вашого щастя ми не просимо —
Не руйнуйте нашого майбуття.

Ваше життя — це ваше життя.
Наше життя — це наше життя.
Не торкайтеся наших світанків,
Не забирайте у нас нашого буття.

Ми не просимо влади над світом,
Не бажаємо вашої крові.
Ми лиш хочемо жити під небом,
Де є місце для миру й любові.

Невже так багато ми просимо —
Просто жити, любити, рости?
Не боятися за тих, кого любимо,
Не прощатися з ними назавжди?

Ці страждання не мають існувати,
Ці дитячі сльози — не норма життя.
Жодна сила не має права
Відбирати у світу спокій буття.

Бо життя — не мішень і не зброя,
Не наказ і не чиясь мета.
Кожна людина заслуговує волі,
Кожне життя — безцінне. Одне.

І нехай над землею постане світанок,
Де не буде ні вибухів, ні війни,
Де дитина засне в теплих обіймах,
А дорослі не знатимуть страху вночі.

Де повернуться голоси до осель,
Де розквітнуть сади після зими,
Де ніхто не питатиме небо:
«За що це? За що? Що зробили ми?»

Я хочу, щоб люди могли просто жити,
Щоб мир не здавався далекою мрією,
Щоб більше нікому не довелося
Вчитися жити поміж смертю й надією.

Бо в кожного з нас є лише одне життя,
Одна доля, одна дорога.
Не забирайте його у людей,
Не перетворюйте світ на тривогу.

Дайте жити.
Дайте любити.
Дайте зустріти світанок без сліз.

Ніхто не повинен платити життям
За те, що хтось вирішив принести війну.