Відпустити останнє

Я прокинувся сьогодні, як завжди, дуже рано. За вікном ще темно. Сонце спить, небом ходить місяць, і зорі світять особливо яскраво. У дворі тиша, жодного звуку. Я перевернувся з боку на бік. Не думаю, що зможу знову заснути. Та й не бачу в цьому особливого сенсу: все одно за все життя не виспатися. Я все життя живу сам. Призвичаївся. Виявляється, звикнути можна до чого завгодно.Пам’ятаю вчорашній день на роботі. Сьогодні вихідний. А от учора в офісі, де я працюю помічником фінансового директора, було справді людно. Останнім часом клієнтів усе більше. У них паніка. Вийшли нові поправки, і це зачепило майже всі сфери бізнесу. Вони приходять розгублені, шукають не стільки рішень, скільки втіхи. Їм потрібно, щоб хтось сказав: «Все буде як раніше. Все буде добре». Вони, як діти, впевнені, що в нашому офісі є чарівна паличка. Що я дістану її з тумбочки, махну і все налагодиться.Як же добре, що сьогодні субота. Робочий тиждень був надто довгим. Я втомився. Дуже втомився.Але ось прокинувся дуже рано. І тепер не знаю, чи пробувати знову заснути. Мені дуже хочеться відпустити останнє. Те, що мене тримає. Бо саме воно не дає зробити останній крок.Я давно купив джутову мотузку. Двадцять метрів, вісім міліметрів у товщину. Думаю, витримає. Головне, щоб вистачило поки я смикатимуся в конвульсіях. Поки не настане смерть.Я згадав про неї і встав з ліжка. Сховав її в одному з ящиків столу, за яким зазвичай працюю. Світло не вмикав. При світлі місяця й зірок мотузка виглядає особливо красиво. Вона трохи золотиста зараз навіть відсвічує цим золотом.Я закину її на турнік. Зроблю петлю. Виглядає дуже зручно, якщо подумати.Обмотую мотузку навколо правої руки. Схожа на змію. Піднімаю руку, ніби тягнуся до неба. І мотузка сяє цим тихим, золотистим…Але зараз не час. Не час робити те, чого захотілося, коли зрозумів, що продовжувати безглуздо. Коли в тебе є лише одне бажання, а воно не здійснилося, то навіщо тупцяти далі? Як пояснити, що це хотіти лише одного, а все інше відчувається як… як якщо залити окропом картон і, пережовуючи, вдавати, ніби ти в захваті.Сідаю на ліжко, спиною до вікна. Може, я взагалі не мав народжуватися. Може, це помилка. Може, мене ще в пологовому будинку потрібно було… не знаю.Але так чи інакше, в мені живе одне-єдине бажання. І нічого, крім нього. Це не лінь. Не відсутність інтересів. За що б я не взявся роблю по максимуму. По совісті. По правилах. Як же інакше?Але все це не те. Успішний малюнок, пісня, вірш, проєкт усе це лише відкладає неминуче. Воно знову і знову нагадує про себе і щоразу голосніше, щоразу болючіше.Це бажання стукає. Воно хоче, щоб я його почув. Але я і так чую. А от впустити його не вмію. Не знаю, як дати йому місце. Або… навпаки, як відпустити не знаю, яке з цих слів точніше.Дивлюся на турнік. Я бачу, як саме закину мотузку. Бачу все в деталях.Останнім часом у мене лише одна молитва:
Відпусти.Я дуже втомився нести це в собі. Чути, як стукає всередині, а що з цим робити не знаю.Кімната стає світлішою. Я повертаю голову до вікна. Сонце піднімається з-за горизонту. Починається новий день.Срабатує будильник. Він стоїть прямо на ліжку. Без звуку лише вібрація. Мені цього вистачає, щоб прокинутися.Новий день. Але той самий я.Мотузку треба покласти назад у ящик столу.
Мабуть, ще не час.
Мабуть, сонце принесло з собою і нову надію.
Але вона, як і всі попередні, розпадеться.І все ж…
Схоже, бажання жити сильніше, ніж бажання відпустити останнє.