Прекрасна й невинна квітка,
Тендітно торкнулася руки,
Її честь неначе мітка,
Яка приходить в його сни.
Кого любила, вона не знає,
Здавалося, що душу осяйну,
Але тепер себе втрачає,
Через прокляту оту молву,
Стій, чекай, бачиш, як благає,
Вона лиш тінь, твоїх слів,
Її душа що ночі помирає,
Куди ж це ти, її завів?
Крізь сльози згадує, про нас,
а її ноги по світу не носить,
І у великій тузі, минає час,
Бо її душа у вогні горить.
10.11.2025 р.