Ангелочок

Ангелочок 

Я хочу щоб ти вернувся, 
Я мрію, щоб обійняв, 
Ніжно щоки моєї торкнувся, 
І більше ніколи не відпускав! 

Я хочу, почути найрідніший голос, 
Який душі моїй любов віддав, 
Я мрію побачити, найдобріші очі, 
Які спалюють душу вогнем  уві сні. 

Знаєш, а я більше не можу, 
Ридати на в зрив і день, і ніч, 
Чуєш, справді не вивожу, 
Бо цей біль, напевне спалить світ. 

За що? Чому? Я ж тремчу від туги, 
І очі мої завжди сумні, сумні, 
Я люблю тебе і досі, 
І з цим коханням я помру. 

Не зможу, не буду, бо душі не має, 
Бо душа, десь далеко блука, 
Не знаю, як без тебе буду, 
Бо ти, моя свята пітьма. 

Кажуть, кохання, все переможе?! 
Але нажаль це лише брехня, 
Моє життя, без тебе іди зможе? 
Але у твоєму я така одна.  

Єдина? Найрідніша? Маленька і твоя? 
Кохана, щира, жадібна, тривка? 
Та, чиї вуста немов калина, 
Терпкі, п’янкі, жагучі берега. 

Я є, весь світ, кожен подих та молитва, 
Та, якою кохаю без меж, 
То чому душа моя роздерта, 
Засіває що миті сумний кортеж? 

Скільки їх у тебе було: 
Зайченят, Сук та Левиць? 
Але через кого душу крутить, 
І тепло торкається зіниць? 

Але про кого, твої молитви? 
І совість через кого вогнем пече? 
Хто словом, наче лезом бритви, 
По при одвічний біль, кохає лиш тебе? 

Вважай герою, бо в момент розплати, 
Ангели спитають про нас! 
І можливо мали б життя подарувати, 
Але ж ти, не жалієш навіть кошенят*? 

Хто я? Де я? І як дихати серед життєвих руїн? 
І чи варто, чи зможу збудувати Новий Рим? 
Я знаю! Богом присягаюся, що не знаю, 
По при все я досі, на когось чекаю. 

Чекаю, наче, поранений звір, 
Після важкого бою, 
Чекаю, наче квола газель, 
Яка ось, ось, стече кров’ю. 

Але чого ж я чекаю? 
Коли кожен подих,  
Кричить – лише його кохаю, 
І що без нього я помираю. 

О Боже, як важко, кохати?! 
Коли кохання, несе одні втрати, 
Я втомилася, героя вдавати, 
Знаєш, Ангелочок, дуже хоче спати! 

8.12.23.