Вірші

*
Кохання.

Промайнуло життя як хвилиночка.
Вже повіяло холодом осені.
Проросте на горбочку билиночка.
Я вернусь ще до тебе напровесні.

Усміхнусь тобі сонячним зайчиком.
Упаду я до ніг твоїх росами.
Обніму вітерцем побігайчиком.
У гаю, де ходили ми босими.

Голубочками сядем на вишенці.
Вітерець колихатиме гілочки.
- Анатоль, ти кінчай вже приколи ці.
І налий мені краще горілочки.

*
Розкажу одну річ:
Боса йшла по росі.
Недалека, як ніч,
Неповторна, як всі.

*
Жінок я кинув, пити і ширятись.
Зайнявся спортом, думи стали світлі.
Але від долі, видно, не сховатись.
Не стало ради чого жить на світі.

*
Я стала бігати і сіла на дієту.
Палити й пити кинула назовсім.
Але сказати хочу по секрету:
Життя не стало. Лиш здоровий спосіб.

*
Повернення.

Я давно тут не був. Я весь світ обходив.
Україну з собою я в серці носив.
Та на заході днів я вернувся сюди.
Щоб вдихнуть її вітру, попити води.
Я вернувся сюди через роки і дні.
З тихим щемом у серці летів навесні.

Ось Карпати, Дністер і Дніпро.
Біль у серці я ледь поборов.
Як зустріне Вкраїна мене?
Чи впізнає, простить, пригорне?

Та Вкраїну, що бачив вві сні
Не впізнав, не зустрілась мені.

Я містами ходив, і у селах я був.
Але рідної мови ніде не почув.
Я гукав: "Україно!" - я майже кричав.
"Повернувся я, блудного сина стрічай".
Та лиш люди байдужі казали без зла:
"Здєсь, навєрно, она нікогда не била"

Запізнився ти! - вітер гудів.
Цілий вік промайнув, пролетів.
Ти забув! - насміхався вокзал.
Хто тобі цю дурню розказав?
Звідусіль мені в вуха гуло:
Тут ніколи її не було...

Помиливсь, запізнився, приїхав дарма.
України твоєї тут більше нема.
Запізнивсь, - шепотіли ліси.
Вже нема тут тієї краси.
Надто довго тебе не було.
Все, що було, й не було - пройшло...

Україно, я в тебе прощення б просив.
Та нема вже ні часу, ні сліз, ані сил.
І в душі моїй повна пітьма.
України нема вже, нема...
Лише пам'ять далеких забутих доріг.
Пелюстками вишень опадала до ніг.

*
Гордість патріота (Не ковбасника).

Я в сосновому лісі самогонку глушив.
І з Мадонною в мріях на Канари літав.
Що любив - не знайшов, що не мав - загубив.
Боягуз і невдаха, та щастя я мав.

Бо на прив'язі був, як зелений кабак.
Не міняв я городу й хліва не міняв.
Дихав запахом рідним із коров'ячих срак.
Хоч не нюхав квіток та при місяці спав.

Я курив недопалки й усякий дурман.
Проклинав я готелі усіх островів.
Я б їх гадів усіх в малярійний туман.
Із Канар і Сейшелів в болота таборів.

Чи піти до Марусі, та вогник вже стих.
Я на Дженіфер Лопес її б проміняв.
Та чи взнає вона одного із отих
Хто у мріях на сіні її обнімав.

*
Ні про що.

Падали, падали, падали яблука жовті.
Мила роса на зеленому лузі траву.
І павутиння у вирій збиралося в жовтні.
Квітів осінніх я більше для тебе не рву.

Клаптями сірими й синіми небо звисало.
Падали сльози дощами на руки лісів.
Скільки минуло віків, як тебе вже не стало?
Лиш мінуси і трикрапки, нема вже плюсів...

Сталось щось з часом, чи він зупинивсь, чи прискоривсь.
Чи поламався годинник якийсь у душі.
Пам'яті друзки лишились, та що з них за користь?
В чергу за хламом таким не стоять торгаші.

Я заблукав між уламками правди і снами.
Вперше я тут, чи дорогами цими вже йшов?
Скільки розбитих світів розмістилось між нами!
Думи мої, і слова і вірші ні про що...

*
Скік-скок.

По дорозі на горбок
Скік - скок.
Ось і наше деревце.
Та не це.
З'їли горобці горіх.
То не гріх.
З чобота текла вода.
Не біда.
Крапав дощик знизу вгору.
Відчиняй скоріш комору.
Будем небо засівати,
Щоб зібрати літом вати
На пиріг.
Цілий міх.
- Навіщо так багато?

*
Про хвоста.

Якось влітку, спозаранку,
Кіт на прізвисько Торчок,
Нализавшись валер'янки
Грів на сонечку бочок.

А сорока-білобока
Любить подражнить кота.
Тож підкралась якось збоку
Й потягнула за хвоста.

Горобець їй каже: "Слухай,
Хвіст смикнуть - не хитра штука.
Щоб хвалив тебе весь ліс
Дзьобни ти Торчка за ніс".

Так сорока і зробила,
Чим усіх розвеселила.
Бо додому від кота
Полетіла без хвоста.

*
Віра.

Всі аргументи світу лягали до ніг,
Мов дим йшли по вітру.
І ніхто похитнути нічим вже не міг
Оцю мою віру.

Навіть совісті голос, і докір в очах -
Все даремно.
Невідомо було їй і що таке страх
Достеменно.

Усі сумніви гнала, як докучливих мух.
Навіть факти її облітали, мов пух.
Ні золота блиск, ні твердь вуглецю
Ніяк не впливали на віру оцю.

І розум у неї в прислузі ходив
Шукав чим кріпити.
Здавалось нема в світі сил
Щоб віру убити.

Та тихий, мов шепіт
Голос в-ві сні
Розбив її вщерть
На друзки дрібні.

З тих друзок зібралася віра нова.
Така ж непохитна, тверда і жива.

*
Краса.

Сперечались жаба з осою.
Хизувалась кожна красою.
У кого з них приємніша паща.
І у кого талія краща.