Народився я в Криму влітку у селі степному.
Немає вже того, від німців-колоністів, дому.
В роки радянського тоді хрущовського правління,
Коли забрали всіх корів, бо партії веління.
У селах дома випікати хліб заборонили,
Бо з колгоспної пекарні на конях привозили.
Молочку з ферми сім'ям по талонах видавали.
За працю - трудодні, а люди паспортів не мали.
Колядки та Різдво, кутю, - все в нас заборонили.
Про це, навіть, не знали, а у школі і не вчили.
Тоді у нас були в Криму в той час такі порядки.
Одне зробили добре: у степу лісопосадки.
А ще потім між домами, і навіть не питали,
З еРееФ переселенцям дома ще збудували. Поділили між домами та й наші ще городи
Без всякої в той "світлий" час хазяйської угоди.
Та майже всі переселенці з селищ позбігали,
Треба ж було працювати, вони так не бажали.
Залишились одиниці, що пустили коріння
І до мови української проявили вміння.
Отак було в оті часи на півдні України.
І все так хочуть знову повернути ці вражини?
У нас вони, ці москалі, хоч раз про це спитали?
Не буде цього вже, бо ми нове життя впізнали.
Дожити, щоб я зміг відвідати, де народився,
Де є рідня, товариші та школа, де я вчився.
Хай ті, що чули про Союз, хоч правду цю узнають.
А то їм вішають лапшу, а як було не знають.